Головна сторінка

Шкільні твори з української та зарубіжної літератури

Українська література
Перелік українських письменників
Біографії українських письменників
Твори з української літератури
Твори з розвитку мовлення
Статті з української літератури
Підручники з української літератури
Скорочені твори з української літератури

Зарубіжна література
Перелік зарубіжних письменників
Біографії зарубіжних письменників
Твори з зарубіжної літератури
Статті з зарубіжної літератури
Підручники з зарубіжної літератури
Скорочені твори з зарубіжної літератури
 

Історія української літератури XIX століття
ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

(1778—1843)

ЗМІСТ

В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім Грицько Основ'яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматург, популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи періоду її формування.

П. Куліш відносив Г. Квітку-Основ'яненка до тих письменників, які «прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живописання з натури й глибиною сердечного почуття»1. Україна «ставить його поряд з найбільшими живописцями звичаїв і пристрастей людських»2. З літературних досягнень Квітки П. Куліш виділяє насамперед те, що він «нас увів у мужицьку хату», поставив за мету звеличити «внутрішній образ українського народу»3, що в його творах постає образ глибоко морального простолюдина. У цьому уособленні українського народу зосереджена висока суть загальнолюдських доблестей. Герой Квітчиної повісті «Маруся» простолюдин-українець — це «людина в повному значенні слова... У всіх її поняттях і діях... вражає нас саме якась велич, у якій відчуваєш природну шляхетність натури людської»4.

І. Франко примітну роль Квітки в європейському літературному процесі вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах» [41, 261]. Квітка-Основ'яненко належав до тих українських письменників перших десятиріч XIX ст., які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму — просвітительського реалізму.

Народився Г. Квітка-Основ'яненко в с Основа поблизу Харкова у дворянській родині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини; зокрема дід по батькові був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках з кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А. А. Головатим5, із Г. С. Сковородою, який любив бувати в родині Ф. І. Квітки. Як згадує Г. Квітка, він із старшим братом Андрієм (згодом — сенатором) та сестрами вивчали напам'ять твори Г. Сковороди й виконували їх під час різних урочистостей. Мати Г. Квітки пізніше була однією з директрис харківського Інституту шляхетних дівчат. Г. Квітка здобув домашню освіту, навчався в школі при монастирі. Потому служив комісаром у народному ополченні (1806—1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживаючи все життя в с Основа під Харковом або в самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь буквально в усіх важливих культурно-освітніх починаннях; зокрема, він став одним із засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних дівчат у Харкові, був ініціатором заснування журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик» та співпрацював у них, учасником заснування першої публічної бібліотеки в Харкові, перебував у творчій співдружності з колективом Харківського театру, став одним із перших істориків українського театру (стаття «История театра в Харькове»). Йому було надане звання члена Королівського товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Г. Квітка-Основ'яненко був виразником реформістського дворянського лібералізму з характерною для нього роздвоєністю. З одного боку, він указує на негативні соціально-моральні породження кріпосницької системи, а з іншого — це сумнівається в її доцільності, стоячи, за словами 1. Франка, «на тій ідейній основі, що панщина — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тільки він має доброго пана» [41, 262]. У деяких творах Г. Квітки-Основ'яненка (особливо в публіцистичних «Листах до любезних земляків») наявні цареславні сентенції, виявляється елемент ідеалізації кріпаччини. Г. Квітка-Основ'яненко підносить ідею вдосконалення суспільства на просвітительсько-гуманістичних засадах. Загалом він продовжував і розвивав традиції етико-гуманістичного напряму українського просвітництва XVIII ст. (найвидатнішим представ-ником його був Г. Сковорода), серед головних інтересів та ідей якого були «духовне життя людини, морально-етичне виховання, моральне самовдосконалення, «споріднена праця», відмова від тілесних благ... яскрава критика моральних вад суспільства, морально-етичної деградації його верхівки, соціальної несправедливості, розкоші»6. Як і деякі інші просвітителі дошевченківського періоду, Квітка покладав надії на освіченого монарха. Суспільні вади й моральна зіпсованість людей, на його думку, можуть бути усунені шляхом реформ та інших державних заходів. Письменник «уніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу» (І. Срезневський). В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідеї надання освіти простолюду («Простой народ наш любит и склонен к учению»7), створення книг для нього («И внимание черни утешило бы издателя или сочинителя...»).

Дійовим засобом виховання людини (з орієнтацією на народну мораль), викорінення зловживань панівних верств Квітка вважав літературу й театральне мистецтво. «Видя все происходящее, совершающееся и последствия от того, — говорить він з приводу своїх сатиричних комедій 20 — початку 30-х років, — крепко бы желал что-нибудь сказать вопреки или к исправлению... не могу удержаться, чтобы не выставлять, что идет худо или что сделается для нас со временем худо» [7, 180]. Пишучи свої твори з «указанием на слабости людские и пороки», письменник намагається спонукати, примусити «людей избегать их» [7, 293] та хоче «возопить пред правительством» [7, 200] про суспільні неподобства.

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних своїх виявах були прогресивними. Це був час, коли українці фактично вже «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою» 8. Тогочасне українське панство було зденаціоналізоване, воно прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї. Суспільні «верхи» у своїй більшості вважали українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, визнавали її придатність тільки для творення жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі.

У своїх перших виступах українською мовою на початку 30-х років Г. Квітка-Основ'яненко спростовує русифікаторсько-неприязне ставлення до нової української літератури, яка, на його думку, успішно розпочала своє становлення творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та інших. «...Є такі люди на світі, — пише він у «Супліці до пана іздателя», — що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто... по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати» [7, 112].

Письменника обурює вороже ставлення до української літератури людей зухвалих і некомпетентних: «Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: «Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє».

Гай, гай! Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове! не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь...» [7, 112-113].

Відверто ворожу русифікаторсько-українофобську позицію займали російські періодичні органи «журнального тріумвірату» — М. Греча, Ф. Булгаріна й О. Сенковського. Так, офіціозна газета «Северная пчела» в рецензії на першу книжку «Малороссийских повестей» Г. Квітки-Основ'яненка заявляла, що «зусилля воскресити малоросійську мову і створити малоросійську літературу нездійсненні й майже даремні» (Северная пчела. 1834. №248). Журнал «Библиотека для чтения» писав: «Малоросійські музи і в віршах, і в прозі говорять чудернацькою мовою, мовою, не схожою на жодну людську...» (1841. Т. 18. С 44). Журнал «Русский вестник» стверджував: українські оповідання, що вийшли тоді друком, написані «чужою для нас і незрозумілою мовою» (1841. № 1. С 236). Той же «Русский вестник» у рецензії на альманах Є. Гребінки «Ластівка», де була надрукована й повість Г. Квітки «Сердешна Оксана», писав, що «малоросійську словесність... даремно намагається створити дехто з уродженців Малоросії»; саму ж «Ластівку» образливо називав збірником «віршів і прози на хохлацькому діалекті» (1841. Т. 3. С 464).

Ідею розвитку української літератури заперечує з початку 40-х років В. Бєлінський. У рецензії на альманах «Ластівка» він намагається довести безперспективність української літератури, посилаючись на простонародність українського «наріччя» і протиставляючи його обмежені творчі можливості великій потенції російської мови. Вказуючи на Гоголя, який, «пристрасно люблячи Малоросію, все-таки став писати по-російськи, а не по-малоросійськи»9, Бєлінський фактично закликає відмовитися від писання українською мовою. Він намагається довести нелогічність творення українськими письменниками літератури «для малоросійських селян» [5, 178], а не для «вищих освічених верств суспільства» [5, 177], вказує на «обмеженість» літераторів, які «пишуть повісті завжди з простого побуту і знайомлять нас тільки з Мару-сями, Одарками, Прокопами, Кандзюбами, Стецьками і тому подібними особами» [5, 178]; висміює українську літературу, яка на його думку, «тільки й дихає, що просту-ватістю селянської мови і дубуватістю Селянського розуму» [5, 179].

Квітка-Основ'яненко болісно переживав таку метаморфозу Бєлінського, який раніше схвально оцінював його твори (перекладені або написані російською мовою). У листі до А. Краєвського, видавця «Отечественных записок», де була опублікована ця рецензія на «Ластівку», Квітка вказує на недоброзичливість і некомпетентність суджень Бєлінського: «Трудно уверить десятки миллионов людей, на своем языке говорящих, пишущих, читающих с наслаждением, трудно людям, не знающим того языка, уверить их же, что они не имеют его... Язык, имеющий свою грамматику, свои правила, свои обороты в речи неподражаемые, неизъяснимые на другом; а его поэзия? Пусть попробуют передать всю силу, все величие, изящность на другом...!

Опять к малороссийской литературе. Она движется и будет жить. Журналы (не к Вашему речь) не сотрут ее с лица земли, одолеет противников и гонителей... Вы можете содействовать ей» [7, 322—323].

Особливо обурився Квітка, коли «землячок-слов'янофіл М. Тихорський поставив перед українськими письменниками вимогу переселити свою літературу «з хати у вітальню», облишити «хибну думку, що малоросійською мовою треба говорити мужицькою мовою, про мужиків, бурлік (!) та школярів»10. Квітка-Основ'яненко у своєму «Ответе г. Тихорскому» рішуче виступив на захист достоїнств української літератури й демократичного героя в ній: «Пишут наши земляки... показывают, какие — не за редкость — встречаются характеры между нашими... у нас есть люди с душой, с сердцем, без образованности, а здравым умом понимающие, в чем благо; и потому они ни хохлы, ни что другое, а именно люди, которых подай Господи побольше и на Великой Руси, и в гостиных или, благопристойнее сказать, в салонах...» (Маяк. 1843. Т. 10. С. 34—35).

Г. Квітка-Основ'яненко заперечував думки про обмеженість української літературної мови. Серед свідчень її багатих художніх можливостей він називає творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, а також «наши песни, думы, пословицы, поговорки, выражения в летописях» [7, 259]. Він довів художньою практикою її великі потенції, придатність для вираження найглибших людських почуттів і переживань.

Письменник багато зробив для того, щоб український просвітительський реалізм склався в цілісну художню систему. Не можна не звернути увагу на те, що в «Супліці до пана іздателя» він закликав писати так, щоб було «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне». «Це не випадковий набір слів — у них втілена ціла програма відповідно спрямуванню літератури того часу: «звичайне» — увага до повсякденного життя і побуту, «ніжненьке» — розкриття найшжніших поривань душі (під впливом сентименталізму), «розумне» — раціоналізм класицизму та Просвітительства, «полезне» — дидактизм і виховні настанови класицизму, сентименталізму і Просвітительства. Тобто тут здекларовані найхарактерніші для просвітительського реалізму риси»11.

Головним Квітка-Основ'яненко вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам), використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів. Успіхи своїх творів він пояснював тим, що вони «писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушовки» [7,214]. Те, що «неправдоподобно... неестественно», він вважав і нехудожнім [7, 226]. «Пиши о людях видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных...» [7, 158], — закликав Квітка, висловлюючи невдоволення тими літераторами, які «летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры» [7, 214]. Ці та подібні настанови письменника, висловлені в листах, літературно-публіцистичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуары Евстратия Мякушкина», «Ответ г. Тихорскому», «Лист до видавців «Русского вестника»), відбивали позиції просвітителя-реаліста, були вимогами художнього пізнання реального життя в його повсякденних виявах, що, проте, не означало простого копіювання «натури».

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств), пильна увага до негативних явищ дійсності.

На формуванні просвітительсько-реалістичних принципів Квітки-Основ'яненка позначився вплив раціоналізму класицистів, чуттєвості сентименталістів, орнаментальності й метафоричності барокового стилю, народнопоетичних стильових засобів. У ряді творів письменник користувався романтичними засобами («Ганнуся», «Перекотиполе», «Предания о Гаркуше», «Основание Харькова»).

Головним для Квітки-Основ'яненка були «стремление показать, отчего у нас зло» [7, 219], прагнення до реалістичної типізації (зокрема, залежність формування особистості від побутових обставин, виховання). Він, як і всі просвітителі, вірив у всеперемагаючу силу слова й морального прикладу в боротьбі зі злом, створював ідеалізовані образи доброчесної особистості як взірця для наслідування («...была бы цель нравственная, назидательная, а без этого, как красно ни пиши, все вздор...») [7, 158].

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка зазнавали еволюції в бік демократизації естетичного ідеалу, його народності. Це проявилося як у проблематиці, так і в пошуках нових жанрових форм і художньо-стильових засобів. В одній із ранніх комедій — «Шельменко — волостной писарь» в узагальнюючих судженнях селянина Микити якоюсь мірою відбилися такі уявлення Г. Квітки: «Кто из мужиков дослужится хоть до маленького начальства, тот всегда и на всяком месте останется мужиком... У мужика и обычаи все мужицкие, все подлое да гнусное; он для злата не боится прогневать Бога, отвечать перед царем и стыда не страшится. А господин ни самой маленькой не пойдет на беззаконие...» [1, 272]. Однак з початку 30-х років Квітка дедалі більше виявляє розуміння простого народу як носія високих морально-етичних якостей і найкращих національних традицій.

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці Квітка-Основ'яненко виступив з пропагандою «теми народу», в чому виявилась важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що прості українські селяни мають цілковиту підставу на провідне становище серед позитивних героїв літератури («Ответ г. Тихорскому»). Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об'єкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя. Естетичному ідеалові письменника найбільше відповідали герої, побачені ним «в простом классе людей... где люди действуют не по внушенным им правилам, не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму, рассудку» [7, 159]. Оглядаючись на свій літературний доробок, Квітка-Основ'яненко писав, що його «герои и героини все в квитках и запасках, все здешних мест» [7, 303].

Принципово важливим було твердження письменника про те, що справжнім цінителем літератури є не «салон» чи офіціозна критика М. Тихорського, а народна громада («Салдацький патрет», «Ответ г. Тихорскому»). Орієнтація Квітки на народне світобачення й принципи художнього відображення була одним із важливих факторів народності й національної самобутності його творчості.

' Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті — початок 20-х років) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»), деякі твори — в «Вестнике Европы». З творів цього періоду найбільший інтерес у читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816—1817; «Вестник Европы», 1822). В них у традиційній манері російської просвітительської сатири «XVIII ст. висміювалися обмеженість, неуцтво, галломанія провінційного панства, порушувалися питання про тяжке становище поміщицьких селян.

Громадянське обурення лиходійством і зловживанням чиновного панства, поміщицтва віра в дієвість сатири приводять Квітку-Основ'яненка до жанру сатиричної комедії. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років він написав російською мовою сім комедій, у яких сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, службові зловживання, розбещеність, експлуататорсько-кріпосницькі звички служилого дворянства, поміщицтва. У них письменник показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями.

У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різкої поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик (Староплутов, Кожедралов, Скупинська, Ненаситін, Тихіна, Достойнов, Благосудов). Ідеальні персонажі — Милов, Твердов, Скромов, Достойнов, Благосудов — це відверто дидактичне уособлення ліберально-просвітительських авторських ідей щодо перевиховання панівних станів і вдосконалення суспільства. Зображення негативних дійових осіб відзначалося прагненням до адекватності живій дійсності.

Серед п'єс 20—30-х років — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана 1827 р., опублікована 1840 р.), «Дворянские выборы» (1828), «Турецкая шаль» (1829), «Шельменко — волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (1830, не була опублікована через цензурну заборону). У комедії «Приезжий из столицы» письменник правдиво зображує звичаї повітового чиновництва, висміює його неуцтво, гонитву за чинами й багатством, плазування перед начальством, недбалість щодо громадянських обов'язків, злочинно-егоїстичне ставлення до бідняків. Обмеженість чиновництва, його страх перед можливою розплатою за службову бездіяльність призводять до того, що городничий, суддя Спалкін, пристав Шарін, наглядач повітових училищ Ученосвєтов, поштовий експедитор Печаталкін та інші з переляку приймають за ревізора приїжджого з Петербурга дрібного чиновника Пустолобова. Висміює драматург раболіпство провінційного дворянства перед вищими можновладцями, ставлячи повітових правителів у безглузду ситуацію, коли засліплені «величчю» приїжджого «вельможі», вони не можуть, не сміють розпізнати в ньому авантюриста. Сюжетом, багатьма ситуаціями, системою персонажів ця комедія Квітки є попередницею гоголівського «Ревізора». Подібність цих п'єс дослідники пояснюють тим, що в основі їх обох лежить популярний тоді анекдот про удаваних ревізорів, а також тим, що на Гоголя могли мати вплив певні відомості про ненадруковану тоді комедію Квітки, рукопис якої ходив з 1828 р. по руках петербурзьких літераторів12.

Сенсацією в задушливій атмосфері миколаївської реакції став вихід у Москві сатиричної комедії «Дворянские выборы», в якій на конкретних життєвих фактах розкривалися характерні болячки провінційного чиновницько-поміщицького середовища. Виводячи цілий ряд негідників, лиходіїв з реакційного дворянства, з продажного бюрократичного чиновницького апарату (Кожедралов, Староплутов, Вижималов та ін.), Квітка-Основ'яненко пов'язує їх ницість з «наследственным невежеством». Показані у вчинках і діалогах ці риси цих лиходіїв-дворян доповнює від імені автора Благосудов: «Получив после родителей в наследство имение и невежество, живут в праздности, в пороках... все провождают жизнь без благородства, без чести и без ума, одни расточая, а другие награбливая имения... Источник сему злу есть закоренелое нежелание доставлять детям воспитания. Но, благодаря мудрым мерам благодетельного правительства, зло сие» начинает искореняться. Сколько мы видим молодых дворян в училищах!» [1, 134].

Реакційні кола сприйняли комедію як випад проти дворянства, замах «на благотворне запровадження мудрої государині» — введені Катериною II дворянські зібрання, вибори, привілеї для дворянства.

П'єса мала надзвичайний успіх — понад тисячу примірників книжок у Москві розкупили за два місяці, п'єсу готували до постановки в Московському імператорському театрі. Прогресивна журнальна критика одностайно оцінила її як новаторське щодо проблематики й художніх принципів явище в літературному процесі. Особлива увага зверталася на чітку відповідність зображення життєвій реальності. Рецензент журналу «Московский телеграф» зазначав: «Автор узяв предмет цілком новий, оригінальний. Він піддає висміюванню одне з жахливих зол сучасного суспільства нашого; він виводить на комічну сцену людей, яких ми знаємо, примушує їх говорити й діяти, як вони говорять і діють насправді... комік кидає виклик пороку — згубному, небезпечному, — і зграя комічних лиходіїв на сцені кипить життям» (Московский телеграф. 1829. Ч. 26. С. 86). Однак після прочитання п'єси Миколою І вона була заборонена до постановки цензурою.

Змальована в комедіях Квітки різкими сатиричними штрихами картина суспільного життя з його реальними ва-дами, зловживаннями, несправедливостями об'єктивно підводила до думки про моральний розклад служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі. У сатиричному зображенні суспільних вад виявився сильний реалістичний струмінь письменника. Літературна громадськість побачила в нього слідування принципу «писання безпосередньо з життя», з «натури», а не «облагородження» природи.

Критика відзначила оригінальний талант драматурга, новизну й злободенність проблематики, вірність автора дійсності в зображенні лиходіїв, вказувала на принципове значення «Дворянских выборов» та інших його комедій для російського літературного процесу. Так, М. І. Надєждін наголошував у журналі «Телескоп», що їх автор «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фонвізіна» (тобто продовжив кращі традиції російської просвітительської сатири XVIII ст.), і що від його таланту «російська народна сцена може багато сподіватися» (Телескоп. 1831. Ч. 1. С. 131). Творча манера Квітки-комедіографа зіставляється зі стилем європейських мистецьких шкіл. Комедія «Шельменко — волостной писарь», наприклад, характеризується «Московским телеграфом» так: «Це жива картина у фламандському стилі, з грубими фігурами, але ці фігури у високому ступені природні, і істина цих зображень становить високе мистецьке достоїнство творіння» (1831. № 19. С 388). В. Бєлінський згодом назвав «Дворянские выборы» в одному ряду з «Недоростком» Д. Фонвізіна та «Горем з розуму» О. Грибоедова, зазначив, що в комедіях «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» та «Шельменко — волостной писарь» відчувається пошук нових творчих принципів.

Особливе значення комедій Квітки 20-х — початку 30-х років полягало в тому, що їх автор пішов у напрямі заперечення тогочасної «мерзотної дійсності» (В. Бєлінський).

Водночас у ряді драматичних творів Квітка пропонує ліберально-просвітительські способи усунення суспільних вад, удосконалення суспільства (зайняття адміністративних посад розумними, освіченими, добропорядними й діяльними людьми; автор виводить ідеалізовані постаті таких діячів). Тут письменник продовжував традиції російської сатири другої половини XVIII ст. Характеризуючи цю сатиру «катерининських часів», М. Добролюбов зауважив «наївність сатириків, які уявляли, що прогрес Росії залежить від особистої чесності якого-небудь секретаря, від прихильного поводження поміщика з селянами, від точного виконання указів про винокуріння... і т. д. Вони не хотіли бачити зв'язку всіх окремих беззаконь із загальним механізмом тогочасної організації держави і від нікчемних поліпшень очікували величезних наслідків, як, наприклад, знищення хабарництва від запровадження прокурорів, і т. п.»13.

Талант Квітки-Основ'яненка як українського письменника найповніше виявився в художній прозі. До 30-х років XIX ст. у новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. Потреби часу вимагали аналітично-пізнавального зображення дійсності в її широкому охопленні, в усіх складностях, суперечностях, показу людини в суспільних взаєминах, які чимдалі ускладнювалися. Для здійснення цих художніх завдань найбільш придатними були прозові жанри. В російському письменстві проза вже починала завойовувати провідні позиції. З'являються «Повісті Бєлкіна» (1831) О. Пушкіна. В Україні особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), в яких (як і в повістях О. Сомова, А. Погорєльського, М. Погодіна) розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про творчі потенції української літературної мови, про перспективи творення цією мовою літератури в усьому її жанрово-стильовому багатстві. Прагнення довести «силу и оригинальность» української мови [7, 156], можливість творити нею «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне» [7, 112] стало одним із факторів звернення Квітки до україномовної творчості в жанрі «чутливої», сентиментально-реалістичної повісті.

Після першої повісті «Маруся» (1832) Квітка створює ще ряд повістей і оповідань, що вийшли двома збірками («Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком»; книга перша — 1834 p., книга друга — 1836— 1837 pp.). Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності. В захопленому відгуку на першу книжку «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» О. Бодянський підкреслив його роль як зачинателя нової української прози: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...»14 Ця книга, за словами В. Бєлінського, позначалася «високим літературним достоїнством, що йде від оригінальності предмета й оригінальності таланту» [1, 239]. Ще ряд повістей і оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Усі ці повісті й оповідання були рішучим кроком літератури (не тільки української) до «теми народу», до світу життя простого трудівника. У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних «пейзанів». Ці твори написані в формі широкої, неквапливої, докладної розповіді Грицька Основ'яненка — мудрого старожила з харківської околиці, людини з народу для слухачів зі свого ж таки демократичного середовища. В ній успадковані від народних оповідачів щирість і довірливість тону, майстерне володіння фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. Вдається Квітка-Основ'яненко — найчастіше в гумористичних творах — і до простакуватого тону розповіді, часом — до бурлескної, в деяких місцях шаржованої, стильової манери. Вже в самій назві двох книжок «Малороссийских повестей» відбилася «вирішальна особливість поетики» прози письменника: «усі ці твори «розповідаються», а не пишуться»15.

Роль Квітчиного оповідача як композиційного елемента складна й багатозначна. Надання автором слова представникові простого народу було й засобом поширення своїх просвітительських думок та суджень, і прийомом об'єктивації зображуваного, і формою висловлення народних інтересів, вираження народного світосприймання й естетичного світобачення. Це був також засіб зорієнтувати літературний твір на народного читача або слухача. Введення народного оповідача зумовлювалося й наявністю станової дистанції між автором-дворянином і зображуваним простим людом та потребою своєрідного «буфера», громовідводу між автором і недоброзичливими критиками. У застосуванні форми усної оповіді очевидця, людини з народу, виявилась і настанова на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості. Така оповідь надавала зображуваному життєвої переконливості, визначала самі критерії життєвих явищ з орієнтацією на народну шкалу моральних цінностей. Вона стала важливим для тих часів способом демократизації літератури. Оповідач для Квітки — «довірена особа», саме його точка зору «авторові потрібна як можливість сказати правду про життя, яке оповідач знає і, очевидно, навіть краще, ніж автор... Настанова на таку фігуру оповідача — найсуттєвіший крок, у демократизації прози, її поетики, у наближенні до запитів реальної дійсності, з усіма її подробицями, в першу чергу побутовими»16.

Художня проза Квітки-Основ'яненка поділяється на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повість; сентиментально-реалістичні повісті. У цьому поділі відбилися особливості двох основних стильових течій в українському просвітительському реалізмі. Головний стильовий принцип бурлескно-реалістичних творів Квітки — комічно-бурлескне, нерідко гротескне змалювання персонажів переважно фольклорного походження, насиченість художньої структури уснопоетичними мотивами й прийомами. Поетика підпорядкована створенню критичного пафосу, висміюванню й викриттю негативних соціальних і моральних явищ. Стильовою домінантою сентиментально-реалістичних повістей Квітки є співчутливе, більш чи менш ідеалізоване зображення селянського героя з заглибленням у його внутрішній світ, із широким використанням народнопісенних мотивів і засобів ліризації.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький великдень» (1833), «От тобі і скарб» (1834), «Пархімове снідання» (1841), «Підбрехач» (1843), а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом олітературення фольклорних оповідних жанрів, створення нової жанрової структури на межі двох художньо-естетичних систем — фольклорної та літературної; художня природа його оповідань (усі вони написані за народнопоетичними сюжетами, мотивами) великою мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які покладені письменником в основу. Це оповідання-анекдот («Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Підбрехач»), фантастичне оповідання («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб»), оповідання-притча («Перекотиполе»; 1840), оповідання новелістичного характеру («Малоросійська биль»).

Майстерно написане оригінальне за жанровою структурою оповідання «Салдацький патрет» полемічно спрямоване проти шовіністичних кіл, які недоброзичливо та некомпетентно судили про українську літературу, особливо про твори з життя селянства, написані українською мовою. В науку їм Квітка-Основ'яненко описує анекдотичний випадок із зарозумілим шевцем Терешком, який своїми зухвалими невігласькими закидами на адресу картини художника довів себе до ганьби і всенародного осоромлення. В сюжеті оповідання використані мотиви античних анекдотів про художників Зевкіса і Апеллеса, відомі Квітці з «Натуральної історії» Плінія Старшого або з похідних від неї джерел17, а також українське прислів'я «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся». Справжнім цінителем мистецтва, стверджує письменник, є народна громада. Квітка-Основ'яненко в дусі просвітительського реалізму висловлює своє розуміння художнього зображення, називаючи вищим досягненням той твір, у якому персонаж, «як живий». На основі безпосередніх спостережень та фольклорних мотивів (про продаж циганами нікчемного коня селянинові, про пригоди солдата й чумака на ярмарку) створено мальовничу, динамічну й багатобарвну картину ярмаркового дійства, в якій відбилося чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту українського народу.

«Салдацький патрет» — твір ще значною мірою пошуковий щодо художніх принципів, стилю, жанру. І до цього часу простежується різнобій у характеристиках його художніх достоїнств, жанрової природи. Так, існує думка, що в цьому оповіданні ще немає «композиційної єдності», «композиції як показника художнього завершення цілого», що «жанр «Салдацького патрета» визначити важко, бо це, власне, ще не жанр, а його прообраз. Звідси — неоднозначність, мозаїчність, що виявляється на всіх рівнях»18. І. Денисюк пише, що в «Салдацькому патреті» «відчувається авторське почуття композиції», і так визначає жанр цього твору: «Ми приймаємо перше оповідання Квітки-Основ'яненка як жанр анекдота, схрещеного з образком. Анекдот дав фабульну гостроту й дотепність, образок — мальовничість тла та його широчінь і певну настроєву атмосферу. Майстерно та докладно виписане тло превалює над мораллю цього твору»19.

В композиційній організації твору письменник орієнтується також на народну казку про різнотипні пригоди героя й на літературні твори з ланцюговою композицією. В жанровій структурі «Салдацького патрета» наявний також алегоризм байкового типу, що дає підстави для визначення жанру цього твору як «оповідання-байки»20. На відміну від анекдоту в «Салдацькому патреті» як літературному оповіданні наявні більш складна композиція, поетапне нарощування події, неквапливість розгортання фабули, велика кількість персонажів та їх характеристик, деталізація обставин дії за рахунок інформації про суспільні й побутові явища.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами й підпорядковані головним чином морально-виховним завданням; дотепний гумор, етнопедагогічна мудрість їх спрямовані проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях робляться різкі випади проти хабарництва, станової нерівності, панського паразитизму, своєкорисливих церковників. Критерієм сатиричної характеристики дійсності виступає народна точка зору, простонародне світорозуміння. Така, наприклад, узагальнююча сатирична картина всевладдя хабара в оповіданні «Мертвецький великдень» малюється з позицій гнобленого селянина: «...звісно, що тільки підеш з жалобами та позивками, то вже й треба «прийдіте поклонімося». Бо сказано: без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волості відопруть (не їм же одним хліб їсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набіжить засідатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого й взяти; а то, коли зостались які вишкварки, так іще у суд запровадять, — ну! там уже і амінь» [3, 89]. У «Мертвецькому великодні» проводиться просвітительська ідея рівності людей, висловлюється народна мрія про соціальну рівність. Потрапивши «на той світ», Нечипір запитує мерців: «...Хто над вами тут є отаман чи який старший?» — на що ті відповідають: «Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство!» [З, 100].

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка — композиційно багатошарова й багатопланова повість «Конотопська відьма» — це насамперед гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей, а значить і частувань його на похоронах. Однак ідея повісті неоднозначна. До показу минулого Квітка звернувся і як до своєрідного алегоричного художнього прийому «бий у минулому сучасне» (цим принципом він керується також у романах «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова»). Він показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи поступової ліквідації російським царизмом української державності, послідовних обмежень ним демократичної суті полково-сотенного ладу в Україні у XVIII ст. виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для колишніх часів Запорозької Січі виборного принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження чи спадковістю. Але письменник у «Конотопській відьмі» думав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та одержавши від царського уряду дворянські привілеї. Цю ідейну лінію письменник продовжить в образах поміщика Шпака («Шельменко-денщик») та панів Халявських («Пан Халявский»). Квітчині негативні образи представників колишньої козацької старшини спроектовані на дійсність XIX ст. Сатиричними, гротескними мазками, карикатурними прийомами (гротескні сцени появи писаря з хворостиною, сотника з промовою-«рацеєю» під час сватання, гротеск у способі саморозкриття Забрьохи) із залученням анекдотичних мотивів і фантастики показано обмеженість, неуцтво, нікчемність панівної верхівки взагалі, її ледаче, паразитичне життя, яке обмежується задоволенням потреб шлунку, пиятикою. Безпосередні виходи на сучасність на-явні, наприклад, у такому узагальненні: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».

Гротескні прийоми в зображенні Забрьохи й Пістряка підкреслюють алогічність цих постатей щодо просвітительських і народних ідеалів життя.

Сюжет повісті становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетенням ліній, чого не простежується в інших українських творах Квітки, побудованих за зразками народної прози. Розвиток сюжету, розв'язка певною мірою виражають просвітительську ідею приреченості світу сваволі властей, невігластва, забобонності.

Улюблені прийоми сатиричного висміювання в повісті — тенденційна деформація, перебільшення й карикатурне загострення, що сприяє виявленню провідних, найістотніших вад.

Оригінально поєднуються в повісті відображення міфологічних уявлень, вірувань темних людей та використання народної демонології для висміювання й гострого осудження забобонності, невігластва панівних верств, виявлення їхнього розумового убозтва й моральної потворності.

Широко користується письменник прийомом натуралістично знижених портретних зарисовок. Загалом у портретній характеристиці персонажів Квітка надає перевагу експресивному началу над аналітичним.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем у кожній із них виступає сільська дівчина.

Основна колізія сентиментально-реалістичних повістей письменника — долання позитивними героями з трудових верств, переважно з селянства, суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов») чи долі інших людей («Добре роби — добре і буде», «Козир-дівка», «Божі діти»).

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832), першого визначного прозово-епічного твору нової української літератури, становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається знайти полегшене розв'язання цього конфлікту через доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві повісті за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі.

Бажаючи показати кращі духовні риси трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови та придатність її для втілення трагічних сюжетів, вираження тонких емоцій, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин духовно багатих простих людей. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі й парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне: обоє помирають. На фабулі та образах твору позначилися трагічні мотиви народних пісень-балад та пісенної лірики, поезія сільських звичаїв і обрядів. Ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя особливою чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за померлою коханою.

Головна героїня Маруся зображена як утілення найвищих людських якостей — згідно з народним і авторським етичним та естетичним ідеалом. Дівчина «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».

У повісті «Маруся» з'являється характерне для Квітки художньо-етнографічне портретування персонажів, відображення їх внутрішнього світу, морально-етичних якостей, з орієнтацією на фольклорні зразки. Маруся «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона... Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались...» Портрети героїв «Марусі» та інших творів Квітки стали зразками художньо-етнографічного портретування для багатьох українських прозаїків.

Основну увагу в характеристиці Марусі письменник приділяє показу її почуттів і переживань. Тут, крім використання традицій сентименталістів, велику роль відіграє ліризм народної пісенності, народнопоетичне зображення внутрішнього світу людини, сильних і піднесених почуттів.

Серед найголовніших якостей Марусі письменник підкреслює її працьовитість: вона була «до усякого діла невсипуща»: ,,..,А що роботяща! і на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наньмички, і варить, і пече». Вона й біля печі, й біля корови, «й дома порається», й «з батьком у полі, чи громадити, чи жати». Квітка одним із перших у новочасній літературі звернувся до зображення селянської праці, до показу героїв у хліборобських заняттях, чим його герої принципово відрізняються від персонажів попередньої сентименталістської літератури.

Значною мірою в народнопісенному плані витримана мовленнєва партія Марусі, що сприяє поетизації героїні, яскравому виявленню її глибоких емоцій і драматичних переживань, її душевної теплоти в ставленні до людей: «Василечку, голубчику, соколику мій», «Василечку, мій козаченьку!», «Матінко моя ріднесенька! утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василеч-ком... Хоч один годочок дайте мені з Василечком прожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!»

В образі Марусиного батька Наума Дрота втілено Квітчин і народний ідеал хазяйновитого селянина. Завдяки чесній праці, додержанню народних моральних норм і християнських заповідей він нажив багатство, здобув душевну рівновагу і справжнє щастя. Приваблюють у Наумі його роботяща вдача, життєва мудрість трудящої людини, високі морально-етичні принципи. Навіть втративши найдорожче для себе — єдину доньку, Наум не впадає у відчай, заспокоюючи себе й дружину тим, що то Бог забрав із цього злого світу та прийняв до себе любу йому богоугодну душу Марусі і що після їхньої смерті Бог збере їх разом («наша Маруся нас тамечки зостріне»). П. Куліш та інші критики вважали, що в образі Наума Дрота зібрані й опоетизовані кращі риси українського селянина-хлібороба.

Повість «Маруся», ця поетична картина з багатьма точно відтвореними істотними реаліями тогочасної дійсності й водночас з ідеалізованими героями (Маруся, Василь, Наум), значною мірою являла собою образ вимріяного Квітчиною просвітительсько-демократичною уявою народного життя України.

Важливе місце в художній структурі повісті «Маруся» займає опис поетичних народно-національних обрядів сватання, весілля як високохудожніх дійств зі своєю режисурою, своїми ролями, з сюжетом, усталеним текстом, глибоко-емоційними піснями та дотепними примовками, з запальними національно-своєрідними танцями. До найкращих сторінок повісті належить майстерно виписана в традиціях сентименталістів елегійна картина українського ранку, яка ніби символізує зародження кохання Марусі й Василя; вона стала взірцем для пейзажних зарисовок в українській літературі наступних часів.

Крізь серпанок сентиментальної ідеалізації у творі пробивається сувора правда про соціальне лихо тих часів — царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, про беззахисність сироти. Умудрений життєвим досвідом Наум Дрот, аргументуючи свою незгоду видати Марусю за Василя, якому загрожує рекрутчина, говорить йому: «...Як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись... А що тоді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як саддаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була салдатка, та й чесна... Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядіння, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або — не дай Боже! — бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, калічество... тільки що в шпиталь, до старців!» Тут вималювана ціла картина з народного життя, відбито народні погляди.

У побудові оповіді, деяких сюжетних ходів і характеристик героїв повісті відчувається певний вплив народної каз-ки, а також агіографічної літератури.

Читачі й преса зустріли «Марусю» захоплено. В. Бєлінський писав у рецензії: «Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість» [3, 52]. Маруся, Василь, Наум Дрот, на думку Бєлінського, — типи зразкових українців, «цвіт національного життя народу» [3, 52]. Особливо привабила автора рецензії «Маруся» як поетична картина України: «Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну чарівність повісті» [3, 54]. Схарактеризував критик деякі властивості творчої манери автора повісті: «...кожна сторінка, кожне слово його пройняте, зігріте почуттям. Крім того, оповідь його відзначається народною малоросійською простодушністю... Погляд автора на людське серце дуже простий, навіть простуватий; але ця простота накидна, притворна — крізь неї проглядає глибина і могутність думки...» [3, 54—55].

В. Бєлінський зауважив водночас недостатню індивідуалізованість персонажів та риси застарілого вже сентименталізму. Г. Квітка-Основ'яненко визнавав, що найкращою епітафією йому можуть бути слова: «Він написав Марусю!» Т. Шевченко писав Г. Квітці-Основ'яненку: «Вас не бачив: а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. — Ваша «Маруся» так мені вас розказала...»21

У повістях Квітки-Основ'яненка, написаних після «Марусі», простежується менше захоплення народнопоетичною стихією, більше наближення до живої дійсності, тенденція до розширення соціального тла, до більшого заглиблення в соціальні обставини, до ширшого показу залежності формування характерів від середовища, виразнішої індивідуалізації образів-персонажів. Зауваживши, що в деяких повістях Квітки-Основ'яненка «зовсім не видно панщизняних відносин», І. Франко писав: «Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана» [41, 262]. У соціально-етичній повісті «Козир-дівка» (1836) — новий для української літератури реалістичний образ вольової, завзятої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Ївги, яка перемагає в боротьбі з сільською та повітовою владою і навіть губернським судом, добивається до губернатора й визволяє з в'язниці свого нареченого — бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У «козирному» характері ївги, в її рішучих діях, ставленні до «п'явки людської» — писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих» показується питома риса української жінки з її жагою до справедливості, зображено пробудження громадянської активності в простої людини. Вагоме місце в повісті відведене викривальному, в'їдливо-сатиричному зображенню судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою — дії цілої адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Проводиться думка, що простий трудівник може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них. Водночас реалістичне відтворення логіки розвитку подій порушується штучною щасливою розв'язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» — появою «доброго» губернатора, який стає на захист селянина й карає кривдників.

Ще вищого рівня реалізму письменник досяг у соціально-етичній повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється тема зведення паном дівчини-селянки. В багатьох повістях із «спокушаннями», що з'явилися в російській літературі після «Бідної Лізи» М. Карамзіна, тема кохання пана й селянки чи «людей культури» й «людей природи» розкривалася в плані «неприродності», ненормальності такого явища. Так ці стосунки розумів і Квітка, присвятивши їх зображенню повісті «Сердешна Оксана» й «Щира любов». Однією з причин життєвої драми сільської красуні Оксани, що стала покриткою, письменник у дидактично-осудливому дусі виставляє її зневагу до хліборобської праці, мужицького способу життя, її намагання перейти у вищий соціальний стан завдяки зближенню з капітаном. Квітка тлумачить основну колізію не як моральне падіння дівчини, а як вияв панської розбещеності капітана.

Якщо в «Марусі», а потім певною мірою і в «Конотопській відьмі» автор (чи його оповідач) у трактуванні розвитку подій дотримується ідеї божественної напередвизначеності всього сущого, то в «Козир-дівці» та «Сердешній Оксані» життєвий шлях, доля героїв залежать від станових взаємин і волі до діяння самого героя. У цих повістях лиходійство панів зумовлене становою мораллю. Письменник осягає реалістичний принцип у змалюванні характерів, що виявляється, наприклад, у поясненні поведінки капітана щодо Оксани його типовою панською психологією. У ліричному відступі — застережливо-співчутливому звертанні до недосвідченої, наївної Оксани — автор з повчально-виховною метою розкриває й узагальнює суть ставлення панів до сільських дівчат: «Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала... ти б з першого слова (капітана. — О. Г.) відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще лучче — паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду... не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться» [3, 272 ]. Оксана врешті-решт виявляє стійкість і здобуває певну моральну перемогу над капітаном.

Проблема «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина в етично-психологічній повісті «Щира любов» (1839) розв'язується в плані просвітительсько-класицистичного торжества обов'язку над почуттям, розуму, тверезого глузду над серцем, однак з реалістичною мотивацією відмови благородної селянської дівчини Галочки щиро закоханому в неї офіцерові-поміщику. Реально й розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське середовище не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб із нею прирік «би Семена Івановича на постійне моральне страждання. Якоюсь мірою цей учинок Галочки є своєрідною інтерпретацією мотиву відмови Наталки з драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» женихові з вищого стану возному: «...Знайся кінь з конем, а віл з волом». Сюжет повісті, що закінчується смертю Галочки від непереборного кохання, підпорядкований суто логічній ідеї, вираженій у дидактичному «вступі» народним прислів'ям «Сам погибай, а товариша виручай».

У цій повісті виявляється характерний для Квітки раціоналізм художньої побудови. «Раціоналістичне начало в повістях письменника простежується в організації сюжету, в самій структурі повістування, у притчевості»22.

М. Костомаров спостеріг, що Г. Квітка-Основ'яненко показав різні історичні типи українського жіноцтва: «...Откуда это изящество характера Маруси? Оно истекает из глубины характера малороссийской нации и понятно из ее исторической жизни. Маруся — это малороссиянка древнего века, живущая в новом... это девушка доживающей Малороссии; Ивга — дитя свежей жизни, процветающей уже на обновленной почве... Ивга делается возможною по мере того, как новая жизнь заменяет старую; народ становится на высшую степень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений»; «Галочка всегда идеал, показывающий высокое нравственное совершенство, до какого может довести глубокое чувство при здравом состоянии других способностей»23.

Квітчині позитивні герої-селяни благородством душі, помислів, поведінки переважають представників панського середовища, багатіїв — така загальна авторська настанова всієї творчості письменника. В його сентиментально-реалістичних повістях та в оповіданні «Перекотиполе» чітко виражена й та закономірність, що позитивні герої найчастіше не досягають особистого щастя (Маруся, Василь, Галочка помирають у розквіті молодих сил, заробітчанин-злидар Трохим із «Перекотиполя» гине, Оксана стає покриткою), а це об'єктивно відбиває реальну ситуацію тогочасної дійсності.

Сюжетна, основна частина більшості повістей і оповідань Квітки-Основ'яненка побудована за фольклорними зразками й своєю лінійною композицією, одномотивністю сюжету близька до народних казок, оповідань, переказів, балад. Оповідання будується за зразком анекдоту: в кінці сюжету — різкий злам.

У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози.

Водночас з орієнтацією письменника на уснопоетичний спосіб зображення персонажів пов'язана певна стереотипність, повторюваність рис героїв, недостатність індивідуальної своєрідності персонажів, особливо в раніших його творах, наприклад, у «Марусі».

В останні роки творчої діяльності Квітки-Основ'яненка виявляється його тяжіння до новелістичних принципів жанротворення. Зокрема, в оповіданні реалістично-романтичного характеру «Перекотиполе» (1840), написаного на основі народної притчі-новели про вбивство одного заробітчанина іншим і про невідворотність покарання за злочин, маємо характерні для новели розповідь про незвичайну життєву подію, напруженість, драматизм дії і раптовий, різко характеризуючий героїв і їх долю поворот у її розвитку, складність обставин, у які потрапляють герої, обмежену кількість дійових осіб, психологізм у їх характеристиці, підтекст. Однак «Перекотиполе» Квітки принципово відрізняється від новели композиційною розлогістю й розгалуженістю, морально-побутовою деталізацією характеристик героїв.

Узявши коротку фольклорну фабулу та абстрактну суть персонажів (убивця і потерпілий) за основну схему свого оповідання, Квітка розширює твір за рахунок побутових реалій, детальної характеристики персонажів, морально-психологічної й соціальної мотивації поведінки чесного трударя, бідного заробітчанина-невдахи Трохима й шукача нетрудової наживи, злодія та вбивці Дениса.

Написані раніше від «Перекотиполя» повісті Квітки-Основ'яненка «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана» становили собою своєрідні етапи (після «Марусі») освоєння письменником реалістичного принципу етично-психологічного заглиблення у складний внутрішній світ героїв, відтворення «діалектики душі» персонажів (наприклад, вираження драматизму душевного стану покритки Оксани, яка надумала живцем закопати в землю малого сина). В оповіданні «Перекотиполе» Квітка зосереджує свою увагу на складній психології злочину. Користуючись романтичними прийомами, письменник створює «демонічний» образ злочинця Дениса, «вводить у своє оповідання наелектризований страхом забобонних персонажів опис бурі. На той час це був шедевр психологізованого пейзажу»24. Причина вбивства психологічно мотивується не просто бажанням Дениса загарбати гроші (як у фольклорній притчі-новелі), а цілим комплексом чинників, головне — страхом розкриття скоєних ним жахливих злочинів, які відомі Трохимові. Страх бути викритим видає вбивцю при слідстві, коли в руці вбитого виявили перекотиполе — німого свідка вбивства. Письменник закінчує своє оповідання застережно-повчальною сентенцією про обов'язкову розправу вищої сили за злочин: «Так-то суд Божий не потерпів неправди, і хоч як кінці були заховані, так Бог об'явив; і через яку безділицю? Через бур'ян, через перекотиполе».

Оповіданням «Перекотиполе» Квітка започаткував психологічний аналіз в українській романтичній прозі.

Жанрові принципи новели повніше, ніж у «Перекоти-полі», втілені в «Малоросійській билі» (1842), якій П. Куліш у своєму виданні дав назву «Купований розум».

Задовольняючи потреби розвитку української театральної культури, Квітка-Основ'яненко створює сповнену іскристого гумору, життєво правдивих, жвавих жанрових сцен соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835). У цій першій українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, комічної опери, інтермедії, міщанської драми, водевілю. В характері соціально-побутового конфлікту і принципах побудови образів трудової молоді — Уляни й Олексія — відчувається орієнтація на «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Водевільні прийоми й ситуації (зокрема, хитромудре ворожіння бувалого й винахідливого солдата Скорика) мають явний генетичний зв'язок із водевілем Котляревського «Москаль-чарівник». Роль побутових типів (сварливої молодиці Одарки й простака-п'яниці Прокопа), комедійно-буфонадний характер показу їхніх взаємин — це трансформація комедійних жанрових елементів українських інтермедій XVII — XVIII ст. і жартівливих народних пісень (наприклад, пісні «Била жінка мужика»).

Квітка розширює комедійну структуру за рахунок жанрових елементів драми й народної лірики. В основу комедії покладено гострий життєвий конфлікт: на перешкоді до одруження закоханих Уляни й Олексія стоять належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Порушуючи питання про кріпацтво, Квітка-Основ'яненко намагається довести, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Такі судження вкладаються в уста Уляни, відставного солдата Скорика. Водночас автор показує, яка думка про кріпаччину та панів-кріпосників склалася в народі. Улянина мати Одарка, жінка з великим життєвим досвідом, говорить дочці, яка запевняє, що пани в Олексія добрі: «...хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю...» її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину», — і вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в «комічних операх» традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті, драматичну ситуацію: «вільна» дівчина, самовіддано кохаючи кріпака, одружуючись із ним, добровільно йде у кріпацьке ярмо.

З позицій просвітительського гуманізму засуджується в комедії влада грошей. За словами Олексія, всюди панують гроші, «куди не подивись, усе вони на світі орудують... з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездельничать і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються» [2, 42]. Порушується проблема пияцтва, яке трактується як аморальне явище, причина зубожіння родини Прокопа Шкурата.

Створюючи веселу комедію ситуацій і характерів, драматург користується великою різноманітністю літературних і фольклорних прийомів комічного: вдається до буфонадних сцен (Одарка тягає за чуприну Прокопа тощо), ефекту несподіваності (при сватанні Олексій забирає хустку, якою накритий гарбуз, а Стецькові дістається «овоч»), комедійного самовикриття персонажа (Стецько запевняє, що він не дурний — у нього тільки «не усі дома»), вдається до прийомів алогізму вчинків і мовлення (Стецько говорить: «Спасибі матері... що вчила батька спати... та будила прясти»; «Ось тільки задуши, а я батькові скажу»), до шаржування й гротеску, до пісень-нісенітниць («Ішов Стецько льодом...»).

Найвищим досягненням Квітки в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи). Поєднавши жанрові елементи комедії інтриги (фабула про влаштоване хитрим денщиком таємне одруження офіцера з дочкою багатого поміщика), комедії характерів (розробка комедійного характеру Шельменка), комедії звичаїв (зображення поміщицьких кіл), майстерно користуючись комізмом слова, образу, ситуації, народними засобами сміху, драматург створює захоплюючий сюжет про те, як спритний, кмітливий та винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду, денщик перехитрює обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється характерна для народних анекдотів і новел ідея про селянина чи слугу, які завдяки природній кмітливості, а то й лукавству, беруть гору над тупоголовими панами.

На образі Шельменка позначилися й риси спритного слуги-крутія з комедій Мольєра («Витівки Скапена» та ін.). Творчо використав Квітка сюжетну канву й деякі жанрові риси комедії «Забавний випадок» та окремі моменти сюжету комедії «Слуга двох панів» К. Гольдоні. Схоже, що ім'я Шельменка і суть його образу певною мірою пов'язані з європейським крутійським (пікарескним) романом, жанр якого німецькою мовою визначався як Schelmenroman (шель-менроман).

Квітчин Шельменко близький до центрального героя того роману — заповзятливого аморального пройдисвіта, шахрая, авантюриста (пікаро), найчастіше вихідця з низів суспільства, бездомного бродяги, рицаря удачі, самотню у ворожому йому суспільстві.

Сюжету й образам своєї комедії Квітка-Основ'яненко надав цілком нового конкретного національного побутового змісту. Вістря сатири він спрямовує проти самовдоволеного невігластва, експлуататорських звичок і паразитизму панства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський). Письменник розробив жанрову структуру реалістичної комедії з чітким соціально-психологічним умотивуванням поведінки героя як типового національного характеру, з життєвою вірогідністю сатиричних образів українського панства, з новою системою дійових осіб — відсутністю позитивних героїв із вищих кіл, що було зумовлене пошуками Квіткою позитивного героя в іншому — народному — середовищі.

М. О. Некрасов писав (1841) про комедію Квітки: «Вона, як і всі його твори, має на собі печать таланту і вирізняється живим, оригінальним гумором, лише йому властивим. Головна особа окреслена з надзвичайною майстерністю: це тип усіх можливих Шельменків... П'єса мала великий і цілком заслужений успіх...»25

Комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-деншик» входили до репертуару таких видатних акторів, як М. С. Щеп-кін, М. Л. Кропивницький та ін.

З творчістю Квітки-драматурга пов'язана поява в ук-раїнській драматургії трагічного начала (трагедійна драма «Щира любов», що є переробкою однойменної повісті).

За життя Квітки-Основ'яненка на харківській сцені, а пізніше на сценах Петербурга та інших міст з успіхом ставився його водевіль-жарт «Бой-жінка» (опублікований лише 1893 р.), у якому у фарсовій манері розробляється сюжет про «перевиховання» жартівливою й дотепною молодицею Настею свого «прибитого на цвіту» ревнивого чоловіка Потапа. Квітка першим в українській драматургії використав тут прийом перевдягання і невпізнання, дав зразок водевілю інтриги. «Бой-жінка», як і інші українські водевілі першої половини XIX ст., має щасливу розв'язку, повчально-дидактичний фінал. Характерною для системи персонажів тогочасних водевілів є постать солдата (улан Сумасвод).

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь». Як учасник російського літературного процесу кінця ЗО — початку 40-х років XIX ст. Квітка-Основ'яненко, на думку В. Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» [4, 26]; кращими своїми творами він прилучався до гоголівського напряму.

Українською мовою до другої половини 40-х років XIX ст. не написано жодного твору в жанрі роману, що пояснюється слабкою розвиненістю структури тогочасного українського суспільства, зосередженістю молодої української літератури на традиційному селянському побуті.

Г. Квітка-Основ'яненко вважав роман найвищим досягненням літератури. Свої найширші задуми, для втілення яких необхідна була романна жанрова форма, він реалізував російською мовою. Сатиричні романи «Жизнь и похождения Столбикова» і «Пан Халявский» належать до етологічної (нравоописової) групи жанрів, обидва однопланові, побудовані у формі письмового викладу від імені центральних героїв — письменник майстерно користується сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея Повинухина».

Свій сатиричний роман «Жизнь и похождения Столбикова» (1841, перший варіант — 1833), написаний у традиціях європейських авантюрного й просвітительського сатирично-нравоописового роману («Історія Жіль Блаза із Сантільяни» А. Р. Лесажа, «Російський Жілблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича Чистякова» В. Т. Наріжного та ін.), Квітка в одному з листів характеризує як сатиру «на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званиях» [7, 218]. Це багатопланова картина суспільних звичаїв провінції. «У меня был план обширный... — пише Квітка. — Все располагал вместить, все, что по провинциям ведется, все, что прикрыто красным, наместническим еще мундиром» [7, 206 ]. Фактори формування жанру цього роману дуже різнорідні. По-перше, Квітка, зазначивши в підзаголовку «Рукопись XVIII века», намагався стилізувати свій твір під популярні у XVIII ст. жанри просвітительського роману — нравоописового й пригодницького, типу «Історії Жіль Блаза із Сантільяни» А. Р. Лесажа, під впливом якого писалися романи «Російський Жілблаз» (1814) В. Т. Наріжного та «Іван Вижигін» (1829) Ф. В. Булгаріна. Другим фактором була полемічна спрямованість твору Квітки проти низькопробного роману Ф. Булгаріна, мета «виступити з художнім запереченням булгарінського «Ивана Выжигина», довести, що не благоденствіє панує в країні... а навпаки...» Це заперечення «найкраще й природніше було здійснити в схожому жанрі...»26 Квітка створює етологічно-соціальний роман з актуальною, важливою для його сучасності проблематикою, з принципами формування характеру й долі традиційного героя-одинака соціально-побутовими обставинами самодержавно-кріпосницької дійсності. Сюжет традиційно побудований як ланцюг об'єднаних авантюрно-нравоописовою фабулою епізодів, пригод, випробувань і їх щасливого завершення. Головне завдання епізодів не лише повчальне, а насамперед соціально-викривальне. Із сатиричним загостренням розкриваються характерні вади всіх панівних прошарків і буквально всіх установ на рівні губерній і провінції взагалі.

Твір не пропустила цензура, яка вважала, що він справить «на читачів несприятливе для уряду враження». Навіть після вилучення найгостріших моментів роман містив величезну кількість сатиричних картин адміністративних зловживань місцевої влади, обдирання кріпаків. Письменник виводить багатолику галерею соціальних і побутових типів з панівного середовища — експлуататорів, хабарників, шахраїв, негідників, сибаритів, нікчем, нероб.

Дослідники виявляють типологічні, а то й контактні зв'язки між романами Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя і Ю. І. Крашевського. «Є, очевидно, підстави твердити, що і «Проекційний ліхтар» Крашевського, і «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова» Квітки-Основ'яненка тісно пов'язані з тим загальним літературним кліматом, що породив «натуральну школу» і «Мертві душі» Гоголя. Спостерігається передусім типологічна спорідненість при розкритті огидних рис можновладців, хоч не можна повністю виключити й окремі взаємні творчі імпульси.

Художній досвід Квітки не міг лишитись непоміченим...

Досвід трьох різних письменників, які звернулися до розв'язання споріднених ідейно-художніх завдань, засвідчив один із найбільш характерних і плідних шляхів, якими йшло утвердження засад реалістичного роману...»27.

«Пан Халявский» являє собою своєрідну родинну хроніку, історію типового для XVIII ст. поміщицького роду Халявських, описану від імені його типового представника, обмеженого Трушка Халявського, головного героя твору. Спостережливий письменник-реаліст правдиво відтворив життя отупілого від переїдання, бенкетів панства, ледачого, неосвїченого, позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо кріпаків. Застосування специфічного прийому іронії — висміювально-викривальної похвали, заперечного ствердження (до цього прийому Квітка вдавався ще в «Письмах Фалалея Повинухина») зближує «Пана Халявского» з «Повістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» М. Гоголя та «Посмертними записками Піквікського клубу» Ч. Діккенса.

Послідовно витримується в романі точка зору героя-оповідача, художньо-логічна організація переломлення авторської позиції, монологічна єдність структури. Порівняно з романом «Жизнь и похождения Столбикова» тут послаблюється авантюрний елемент, посилюється дія принципу соціальної характеристики героя, сильніше виявляються в жанрі ознаки «фізіологій» — досліджується «фізіологія» поміщицького побуту; «Пан Халявский» значно багатший гумором. Виклад підпорядковано виявленню реальних соціальних факторів формування умовами ситого, паразитичного існування типу поміщика-сибарита, бездуховного, тупоумного, обмеженого напівтваринними інтересами споживання й розмноження. Залучаючи найрізноманітніші засоби комізму, сатирич-ного висміювання, Квітка передусім показує на добре знаних ним життєвих фактах залежність формування негативних якостей поміщиків від неправильного виховання й відсутності інтересу до освіти. Послідовно розвінчується панування в побуті культу їжі. «...Одна забота, одно попеченье, одна мысль, одни рассказы и суждения были все о еде: когда есть, что есть, как есть, сколько есть... И жили для того, чтобы есть». Навіть поняття «воспитание» в тому середовищі розумілось лише як «питание». «Воспитана, — захоплено оповідає Трушко Халявський, — означало у нас: вскормлена, вспоена, не жалея кошту...»; «Мы были воспитаны прекрасно, — были такие брюханчики, пузанчики, что любо-весело на нас глядеть...» Мати-поміщиця Халявська, відправляючи проти своєї волі синів на навчання, наставляє їх «не перенимать ни одной из всех наук, вообще глупых и глупыми людьми от праздности выдуманных»; «Науки же — настоящие «глисты»: изнурят и истощат человека» [4, 77 ].

В іронічно-комічному стилі описуються сміхотворний процес навчання Трушка Халявського та його братів, профанація освіти. Наприклад, створюється колоритна сцена влаштування паничів у бурсу, коли після поетапного піднесення начальникові хабарів той тут же розпоряджається вписати їх у «синтаксис», потім у «піїтику», затим у ще вищий клас — у «риторику». Природно, що паничі Халявські нічого не навчилися, крім десятка латинських слів та бурсацької «мови», якою вони й користуються, щоб батьки не зрозуміли їхньої таємної розмови: «...Я украдентус у маментус ключентус и нацедентус из погребентус бутылентус».

За таких умов навчання й потворного виховання, показує письменник, діти виростають черствими, невдячними, бездушними егоїстами, людьми з низьким інтелектуальним рівнем. Усе це зображено в безлічі конкретно-предметних виявів. Так, паничі мріють про смерть своїх братів і сестер, щоб «не с кем было делиться и ссориться», знищують ліс, сад, греблю, щоб уникнути «несправедливого» розподілу цієї спадщини, шкодять один одному, виявляючи при цьому дивовижну винахідливість. Квітка-Основ'яненко у своїх листах підкреслював, що такі характеристичні явища і факти «списані» ним із життя.

Засобом сатиричної характеристики панів Халявських і загалом тогочасних звичаїв виступають картини фізичного покарання батьком матері, жорстокої розправи пані Халявської над дівчиною-кріпачкою: «...Вызвавши, схватят ее за косы, — розповідає Трушко, — и тут же... так ее оттреплют, что девка не скоро в разум придет».

Як і в комедії «Шельменко-денщик» та в романі «Жизнь и похождения Столбикова», в «Пане Халявском» для висміювання характерної для дворянської психології безпідставної пихатості, генеалогічних претензій, вихваляння своєю родовитістю, благородством дворянської крові Квітка знаходить дотепний прийом дискредитації. Трушко Халявський гордо заявляє у високому стилі: «...Чистая благородная кровь обращалась в жилах моих...» Бо ще в давнину його «героїчний» предок убив халявою мишу, яка непокоїла польського короля. За це був «тут же пожалован шляхетством, наименован вас-паном Халявским, и в гербовник внесен его герб, представляющий разбитую мышь и сверх нее халяву-голенище — орудие, погубившее ее по неустрашимости моего предка».

У романі «Пан Халявский» поглиблюються реалістичні принципи життєвої правдивості, зображення типових характерів у розвитку, в їх зумовленості соціально-побутовими обставинами, принципи опозиційності щодо несправедливої суспільної дійсності епохи, аналітичного розкриття й пояснення суті зображуваних явищ.

За викривально-реалістичне, яскраве зображення потворного поміщицького побуту цей класичний твір української й російської літератур дістав високу оцінку В. Бєлінського, який, зокрема, писав у розгорнутій рецензії: «...наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, ненажерливості й забобонів... Барви Основ'яненка живі, картини надзвичайно смішні... Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ'яненка відомий всім і кожному» [4, 399—400].

Творчість Квітки-Основ'яненка відображає багато типових рис історичної епохи, життя майже всіх прошарків українського суспільства. За всієї поміркованості письменника й цензурних обмежень та заборон у його творах постають реальні обриси чиновницько-бюрократичного, кріпосницького ладу. Панщина, кріпаччина характеризуються письменником як страхіття, як найважче становище людини («Мертвецький Великдень», «Сватання на Гончарівці», «Козир-дівка»). Слово «панщина» вживається на означення каторжної роботи, тяжкої кари («От тобі і скарб»). З окремих штрихів складається картина нелюдського становища кріпаків. У поміщика Кожедралова («Дворянские выборы») «все люди нищие»; у Лук'яна Жиломотова («Жизнь и похождения Столбикова») «все крестьяне разорены и все одинаково бедны». Макар Жиломотов дворових кріпаків «всех посадил на барщину... и ежедневно погоняет их на работу, как скотов». Кріпаків у панських маєтках «порют на конюшне» так, що з поміщицькими дочками «делается дурнота». У повісті «Добре роби — добре і буде» вдеться про голодування й масове вимирання селянства, намагання багатіїв нажитися на голодуючих бідняках.

Серед характерних вад суспільства зображено страшну корупцію, розгул всемогутнього хабара, потворності царства буржуазного чистогану часів первісного нагромадження капіталу. Лук'ян Жиломотов так висловлює своє розуміння «філософії» тогочасного життя: «Все мы открыто, закрыто, явно, тайно, а все бьемся из того, чтобы добиться до больших денег»; він готовий «для этого употребить все». В образі Горба-Маявецького («Пан Халявский») Квітка-Основ'яненко показав появу нечесного ділка буржуазно-капіталістичної формації, попередника «чумазого». За фольклорною традицією письменник нерідко додержується принципу знижено-гумористичного зображення церковників («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «Конотопська відьма»).

Такі твори Квітки-Основ'яненка, як «Дворянские выборы», «Козир-дівка», «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Столбикова», відбивали ідіотизм буття провінційного панства, суспільну аморальність адміністративно-кріпосницької верхівки. Вони спрямовували громадську думку на захист гнобленого селянина, посилювали в народі ненависть до бюрократично-кріпосницьких порядків.

Показав Квітка-Основ'яненко і явища збройного виступу проти суспільної несправедливості, беззаконня, визиску і здирства («Предания о Гаркуше», 1841) та спробував пояснити причини цієї боротьби як закономірне бажання викоренити зло, хоча месницьку форму розправи Гаркуші з суспільними кривдниками письменник осуджує як протизаконну.

З демократизацією літературно-естетичних поглядів письменника, зі зміцненням реалістичних засад його художнього мислення зникають рупори його просвітительсько-раціоналістичних ідей типу ідеалізованих дворян Скромова, Твердова, Достойнова, Благосудова; місце основного позитивного героя займають представники трудових кіл, а персонажі з дворянсько-чиновницького середовища (за окремими винятками) дістають негативну характеристику. Продовжуючи розпочату 1. Котляревським лінію розробки проблеми народно-національного характеру, Квітка зумів побачити під сірою свитою селянина і в його нужденному бутті багату розумом, моральною красою і справжнім душевним благородством людину, головного героя часу, ставив завдання розбуджувати й виховувати в трудареві почуття людської гідності, готував грунт для боротьби за людські права хлібороба. Цілком новим для тогочасної літератури був Квітчин соціально визначений привабливий образ кріпака-робітника (Олексій із «Сватання на Гончарівці»). Більше, ніж попередники, Квітка-Основ'яненко показує людину в її трудовій діяльності, висуває на перший план високі трудові якості персонажів (Маруся, Олексій, Галочка). Перейняте значною мірою від народної поезії зображення людини в її трудових заняттях означало важливу перемогу реалізму й народності. Усвідомлення соціального змісту праці з'явиться в літературі пізніше.

Головні позитивні персонажі українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — непересічні характери з простолюду, які «несли в собі переважно індивідуальне начало як натури все-таки виняткові в селянському оточенні»28. Вони вирізняються своїм розумом і глибиною почуттів. Це трудящі люди гіркої, драматичної, а то й трагічної долі (Маруся, Василь, Ївга, Левко, Оксана, Галочка), що також було новим у зображенні людини-хлібороба в літературі. Квітка-Основ'яненко вперше в українській літературі прийшов до соціально окресленої трагічної постаті селянина-злидаря Трохима («Перекотиполе»). Письменник розбудовує громадянський аспект образу позитивного героя з народу. Його Ївга («Козир-дівка») виявляє здатність боротися не лише за свою долю, а й за щастя інших. Селянин Тихін Брус («Добре роби — добре і буде»), керуючись мораллю добротворства й милосердя, християнським принципом любові до ближнього, переборюючи хижацько-егоїстичні намагання сільських багатіїв нажитися на голодуючих, своєю жертовною діяльністю врятовує в голодний рік буквально всіх бідняків свого села від голодної смерті. Селянський хлопець Кость Скиба («Божі діти») керується принципом: «Чоловікові треба, скільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім...». Розправа Гаркуші з кривдниками («Предания о Гаркуше») спричинена не розбійницькою психологією, а громадянським усвідомленням необхідності боротьби проти суспільної несправедливості, здирств пануючих, гострої потреби «пресечь зло, искоренить злоупотребления, дать способы добродетельному действовать по чувствам своим, а у сильного отнять возможность угнетать слабого» [7, 305].

Ряд творів Квітки-Основ'яненка другої половини 30 — початку 40-х років репрезентує кращі досягнення просві-тительського реалізму в українській літературі. Істотно посилюється увага письменника до відображення причинних зв'язків людини й суспільства, поглиблюються соціально-психологічна мотивація поведінки особистості, психологічно-аналітичне зображення її внутрішнього світу («Козир-дівка», «Сердешна Оксана»). Як у «Сердешній Оксані», так і в «Пане Халявском», «Званом вечере», «Ярмарке», виявляється глибоко усвідомлене прагнення письменника до проблемного критико-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей.

Для творчості Г. Квітки-Основ'яненка як одного з найтиповіших і найактивніших виразників естетики просвітительського реалізму характерна розмаїтість жанрів, широка варіатив-ність жанрових структур. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, новатором у жанрі повісті, оповідання, комедії, реалістичної трагедії. Письменник збагатив українську літературу багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, яскравими характерами, просвітительсько-реалістичними творчими принципами, прийомами літературного освоєння народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя літератури.

Квітка-Основ'яненко багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. За свідченням М. Костомарова, він мав «громадное влияние на всю читающую публику, равным образом и простой безграмотный народ, когда читали ему произведения Квитки, приходил от них в восторг»29.

Орієнтуючись на живу народну мову, освоюючи мовно-стилістичний арсенал попередньої літератури й фольклору, Квітка-Основ'яненко збагатив українську літературну мову, виробив свій індивідуальний художній стиль. Зокрема, мовленнєвий стиль його сентиментально-реалістичних повістей вирізняється переходом від казково-епічної виразності до пісенної багатобарвності й милозвучності семантико-інтонаційного ладу, до емоційної «нестриманості», семантичної експресивності мовлення персонажів у діалогах чи внутрішніх монологах. Особливо яскравим і улюбленим елементом вираження емоційного ставлення до зображуваного є використання письменником (за народнопісенною манерою) експресивності суфіксальних значень слів — великої кількості із суфіксами пестливості -оньк-, -еньк-, -очк-, -ечк-, -ісіньк-, -есеньк-. Одна з найхарактерніших рис художнього мовлення Квітки-Основ'яненка — насиченість словесної структури риторичними зворотами, які вносять специфічну експресивність в інтонаційно-синтаксичний лад обох груп його повістей та оповідань, надають тексту живих розмовних інтонацій, інтимності, створюють живий контакт із читачем (слухачем).

Ще 1838 р. П. О. Плетньов, публікуючи російський Квітчин автопереклад «Марусі» в «Современнике», писав: «Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою»30. Високо оцінював новаторські літературні заслуги Г. Квітки-Основ'яненка П. Куліш: «Квіт-чина пам'ять буде свята вовіки поміж нами: він самостійно зрозумів серцем, що то за диво праведне — наші селяни...»31; за прикладом Квітки українські письменники беруть з простонародного життя «високі, величні або розкошні, як садова квітка, типи народні»32. М. Костомаров зазначав, що Г. Квітці-Основ'яненку належать великі заслуги у створенні нової української літератури, честь піднесення її на якісно вищий ступінь розвитку. «Морально-етична мета, багатство почуття без сентиментальності, невимушений комізм без претензій на мистецтво смішити і цікавість розповіді поставили його в очах освіченої публіки в числі відмінних письменників, а правдиве зображення народного побуту, жвавість і природність характерів принесли йому любов співвітчизників...» Особливо приваблювало «істинне зображення свого, рідного, зі всім відбитком національного характеру»33.

Значення й місце творчості видатного українського письменника в європейській літературі показав І. Франко: «Аж около р. 1840 починають майже у всіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних»; «...в літературі українській... появляються далеко швидше, ніж деінде... оповідання Квітки-Основ'яненка, черпані виключно з життя народного...» [28, 112-113].

Кращі твори Квітки-Основ'яненка представляли українську літературу загальноросійському та європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Вплив прози й драматургії Квітки-Основ'яненка мав велике значення для активізації культурного життя на західноукраїнських землях, позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків; простежується він і в творах деяких російських письменників, зокрема М. Гоголя. «Відгомін його манери відчувається в окремих оповіданнях М. Лескова (в «Заячому ремізі» він навіть згадує Квітку), а деякі створені ним образи знайшли дальший розвиток у таких різних письменників, як М. Салтиков-Щедрін і Ф. Достоєвський»34.

1 Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» // Твори: У 2 т. К., 1989. Т. 2. С 479.

2 Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской // Там же. С. 467, 469.

3 Там же. С. 473.

4 Там же. С. 467.

5 Див.: Петлюра С. 3 переписки Федора Квітки з Антоном Головатим // Україна. 1907. Т. 3. Кн. 7—8. С. 181—201.

6 Философская мысль в Киеве. К., 1982. С. 140—141.

7 Квітка-Основ'яненко Г. Ф. О новой книге // Зібр. творів: У 7 т. К.,1981. Т: 7. С. 530. Далі при посиланні на це видання у тексті зазначаються том і сторінка.

8 Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992. С 202.

9 Белинский В. Г. Ластовка. Сочинения на малороссийском языке // Поли. собр. соч. М., 1954. Т. 5. С. 178. Далі при посиланні на це видання у тексті зазначаються том і сторінка.

10 Маяк. 1842. Т. 5. С. 203.

11 Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. К., 1977. С 101

12 Див.: Волков Н. В. К истории русской комедии. Зависимость «Ревизора» Гоголя от комедии Квитки «Приезжий из столицы». СПб., 1899; Баженов Н. Г. Квитка как вдохновитель Н. Гоголя. X., 1916.

13 Добролюбов Н. А. Русская сатира екатерининского времени // Собр. соч.: У 9 т. М.; Л., 1962. Т. 5. С. 372—373.

14 Ученые записки Московского университета. 1834. № 6. С. 307.

15 Слюсар А. О. Фантастична повість в українській літературі 30-х років XIX ст. // Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. К., 1986. С 71.

16 Кичигін В. П. Від народнопоетичних форм до художнього цілого повісті («Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка) // Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. С 60—61.

17 Див.: Денисюк І- О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981. С 9—11.

18 Кичигін В. Ті. Від народнопоетичних форм до художнього цілого повісті. С. 56, 67.

19 Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. С 12.

20 Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. С 104.

21 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. К., 1964. С 13.

22 Міщук Р. С Деякі аспекти розвитку жанру повісті в українській літературі другої половини XIX ст. // Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. С 90.

23 Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Твори: У 2 т. К., 1967. Т. 2. С. 386.

24 Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. С 17.

25 Некрасов Н. А. Обозрение новых пьес, представленных на Александрийском театре // Поли. собр. соч. и писем. М., 1950. Т. 9. С. 492

26 Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ'яненко. К., 1978. С. 109.

27 Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті: У 5. т. К., 1987. Т. 2. С 198, 201.

28 Мішук Р. С Деякі аспекти розвитку жанру повісті в українській літературі другої половини XIX ст. // Розвиток жанрів в. українській літературі XIX — початку XX ст. С 91.

29 Гербель Н. В. Поэзия славян. СП б., 1871. С. 159—160.

30 Современник. 1838. Т. 12. С. 64.

31 Куліш П. Переднє слою до громади // Твори: У 2 т. К., 1989. Т. 2. С 505.

32 Там же.

33 Див.: Костомаров М. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке. С. 382—383.

34 Зубков С- Григорій Квітка-Основ'яненко. Життя і творчість. К., 1978. С. 366.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Квітка-Основ'яненко Г. Твори: У 8 т. К., 1968—1970.

Квітка-Основ''яненко Г. Зібрання творів: У 7 т. К., 1981-

Квітка-Основ'яненко Г. Повісті та оповідання. Драматичні твори. К., 1982.

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко. Бібліографічний покажчик. Харків, 1978.

Вербицька Є. Г. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. Харків, 1968.

Гончар О. 1. Григорій Квітка-Основ'яненко. Життя і творчість. К., 1969.

Гончар О- І. Григорій Квітка-Основ'яненко. Семінарій. К., 1978.

Гончар О. І. Просвітительський реалізм в українській літературі. Жанри та стилі. К., 1989.

Дмитренко Т. Функції комічного у творчості Г. Ф. Квітки-Основ'яненка // Рад. літературознавство. 1986, № 10.

Дорошкевич О. К. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко // Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. К., 1986.

Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ'яненко. Життя і творчість. К., 1978.

Зубков С. Д. Перший класик української художньої прози // Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Твори: У 8 т. К., 1968. Т. 1.

Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. К., 1979.

Кичигін В. П. Від народнопоетичних форм до художнього цілого повісті («Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка) // Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. К., 1986.

Куліш. II. Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті. СПб., 1858.

Луцький Ю- Д. Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ'яненка і театр. К., 1978.

Слюсар А. О. Фантастична повість в українській літературі 30-х років XIX ст. // Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. К., 1986.


Історія української літератури XIX століття
Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік

«Історія української літератури. XIX століття» має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII — початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.

 
© www.Tvory.net.ua