Головна сторінка

Шкільні твори з української та зарубіжної літератури

Українська література
Перелік українських письменників
Біографії українських письменників
Твори з української літератури
Твори з розвитку мовлення
Статті з української літератури
Підручники з української літератури
Скорочені твори з української літератури

Зарубіжна література
Перелік зарубіжних письменників
Біографії зарубіжних письменників
Твори з зарубіжної літератури
Статті з зарубіжної літератури
Підручники з зарубіжної літератури
Скорочені твори з зарубіжної літератури
 

Стаття

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧІ СТАРИЦЬКИЙ


Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі,— зазначав М. Старицький,— факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».

Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами».

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), а ширше — українського панства і трудового народу. У п'єсі тісно, межах одного дому, зведено представників різних соціальних груп, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення тогочасного життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, але лишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, приватновласницька ідеологія і мораль, коли почало виразно вимальовуватись огидне лице капіталізму. Ця доба позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням. Класові, кастово-дворянські межі були порушені, а нові ще не чітко окреслені. Побачити за ліберальною фразою обличчя нового класового ворога, викрити його — таке було завдання демократичного мистецтва. Це високе завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький — у першу чергу в тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком вмотивовано, логічно, без жодних натяжок і умовностей. На вакаціях у селі, в панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джиґун», під впливом ліберально-культурних ідей пробує слідом за Павлом у своєму мастку збирати і вчити сільських дітей грамоти, але вистачає його запалу ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо його «великодушних поривань* і праці на користь народу. Михайло, «розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана у садку і курить сигару, розмірковуючи: «...Чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!»

«Програма», яку він проголошує в розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило,— на користь народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!» І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше як поза, данина моді, він зневажливо-іронічно кидає: «Мы еще на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне — одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим, що належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки,— то такі ж жироїди у ґрунті!»

Обидва конфлікти — ширший, класовий (поміщики і селянська маса), і вужчий, світоглядного і морально-етичного планів (Михайло і Павло),— завершуються остаточним розходженням сторін. Випробування життя, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявними те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкризає своє нутро панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, куди Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з образами Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Рахметова («Что делать?» Чернишевського), низкою постатей «нових людей» у російській та українській прозі кінця XIX — початку XX ст. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 p.). Отже, Старицький виступив тут у повній мірі новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання підпанків, людців з лакейською психологією — огидного породження панської розтлінної моралі. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу,— мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою силою, як зобразив О. Островський купецтво (через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, їх повсякденний побут й поведінку),— М. Старицький показав українських поміщиків і їх ближче оточення.

Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі,— таї: само, як і гостре незадоволення трудових мас реформою 1861 p., що, по суті, нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від панів. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка «посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»?!

Драма «Не судилось» є вершиною критичного реалізму в творчості М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературы ХІХв.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і а українській літературі загалом. «Прегарною» вважав драму й І. Франко.

1989 p.

Дем'янівська Людмила. Старицький Михайло. Твори: У 6 т.— К.. 1989.— Т. 1.— С 20—23.
 
© www.Tvory.net.ua