АКМЕЇЗМ – Теорія літератури

ЗМІСТ

АКМЕЇЗМ

Акмеїзм (від грец. ακμή – вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об’єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Досить часто акмеїсти іменують свій напрям «адамізмом» (від першої людини, прабатька Адама). М. Гумільов визначав адамізм як «мужньо твердий і ясний погляд на життя». До течії застосовувався також термін М. Кузьміна «кларизм» (від лат. clams — ясний), яким поет називає «прекрасну ясність» як одну з основних засад нової поезії.

Спершу рух виник у вигляді вільної асоціації кількох поетів, що відмежувалися від символізму, точніше, від «Поетичної академії» В’ячеслава Іванова на знак про­тесту проти його нищівної критики гумільовської поеми «Блудний син» (1911 p.). Молоді поети створили спілку під назвою «Цех поетів» (існував у 1911 — 1914 роках, потім відновив свою діяльність у 1920—1922 роках), що охопив широке поетичне коло (до «Цеху поетів» входив і О. Блок). «Цех поетів» приділяє увагу насамперед професійному поетичному вдосконаленню, він має свій друкований орган — журнал «Гіперборей», який видавав поет і перекла­дач Михайло Лозинський, «таємничий наставник» «Цеху». Навесні 1912 року всередині «Цеху поетів» утворилася не­величка група, що проголосила нову поетичну течію. У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруко­вані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Спадщина символізму та акмеїзм» і стаття С. Городецького «Деякі напрями в сучасній російській поезії». В той же час ство­рюється ще один акмеїстичний маніфест «Ранок акмеїзму» О. Мандельштама, але з певних причин він був надруко­ваний тільки в 1919 році.

Акмеїзм, на думку його представників, був новим на­прямом, що йде на зміну символізму, який, за словами М. Гумільова, вже «закінчив своє коло розвитку й тепер падає». Акмеїсти приймають символізм за свого «батька», але виступають проти його надмірного ірраціоналізму й містицизму. Російський символізм, пише Гумільов, «спря­мував свої основні сили в галузь невідомого», «братаючись» з містикою, теософією, окультизмом. Акмеїзм же, вважаючи, що «непізнаванне» не можна пізнати, та й не слід цього робити, не бажає «зводити пізнання Бога» та «прекрасної дами Теології» «до ступеня літератури», як і не намагається підіймати літературу в її «діамантовий холод». «Завжди пам’ятати про непізнаванне, але не збурювати своєї думки про нього більш-менш імовірними здогадками — ось прин­цип акмеїзму», — зазначає у своїй програмній статті М. Гумільов. Акмеїсти виступили проти символістської про­фанації невідомого й непізнаванного (як влучно висловлю­ється О. Мандельштам, «російський символізм так багато й галасливо кричав про „несказане”, що це „несказане” пішло по руках, як паперові гроші»): Ахматову, Мандельштама, меншою мірою Гумільова об’єднує, за висловом С. Аверін-цева, «протест проти інфляції священних слів». Тому й поетика акмеїзму фактично не має абстрактної метафізики й незрозумілих міфологічних образів. Так, М. Гумільов проголошує необхідність «більш точного знан­ня відношень між суб’єктом і об’єктом, ніж у містично настроєному символізмі, „більшої рівноваги сил” у поезії, тобто менше ірраціональної музики та більше усвідомленого сенсу „вірності цій землі”. Як стверджує С. Городецький, «після всіх „неприйнять” світ безповоротно прийнятий акмеїз­мом у всій сукупності красот і потворств». Акмеїсти висту­пили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахоща­ми. Поети-акмеїсти, за словами літературознавця В. Львова-Рогачевського, «закохані в інтенсивний колорит, у рель­єфні чіткі форми, у відкарбовані деталі, у стрункість і роз­міреність ліній. У поезії вони протиставили музиці живопис, пластику, архітектуру». Уявлення про поетичні принципи акмеїстів, протиставлені символістським, можна підсумувати висловлюванням С. Городецького: «Бо­ротьба між акмеїзмом і символізмом… є, насамперед, бо­ротьба за цей світ, гучний і барвистий, що має форму, вагу й час».

Естетичну програму течії доповнює О. Мандельштам у праці «Ранок акмеїзму». Він вимагає нового ставлення до свідомого сенсу, Логосу, наділити його «рівноправ’ям» з іншими конструктивними елементами поезії — ритмом та інструментуванням. Саме Логос, тобто осмислене слово, є, як гадає Мандельштам, тим «будівельним матеріалом», який акмеїсти закладають у фундамент своєї поетики. Ува­га й повага до «слова як такого», що, за висловом О. Ман­дельштама, має стати реальністю в поезії, певною мірою зумовлює акмеїстське тяжіння до поетичного ремісництва, до «сальєріанського» аспекту мистецтва.

Вже в 1933 році О. Мандельштам визначав акмеїзм як «тугу за світовою культурою». І дійсно, поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов’янської міфології (С. Горо­децький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов). Історико-куль-турні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з голов­них ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають у акмеїстів предмет­ності, наочності, конкретики.

Втім, поети-акмеїсти були занадто яскравими творчими індивідуальностями, щоб уміститися в тісних межах течії, те тільки й робити, що «ілюструвати» на практиці теоретичні засади руху. Насамперед це стосується поезії Анни Ахма-тової та Осипа Мандельштама, які вже на початку акме­їстської діяльності «випадали» із течії. Як згадує А. Ахма­това, і вона, і О. Мандельштам уже зимою 1913—14 року почали «обтяжуватися Цехом і навіть подали Городецько-му й Гумільову прохання про закриття Цеху…». А О. Мандельштам, за свідченням Ірини Одоєвцевої, зізна­вався: «Самі розумієте, який я акмеїст? Але через слаб­кість характеру я дозволив наклеїти собі на лоба ярли­ка й навіть старанно намагався писати по-акмеїстськи». Історія акмеїзму — яскраве свідчення й підтвердження того, що справжньому генієві завжди тісно у вузьких рам­ках регламентованої течії. «Не треба створювати ніяких шкіл. Не варто вигадувати своєї поетики. <…> Не вима­гайте від поезії сугубого речення, конкретності, матеріаль­ності (найголовніші акмеїстичні принципи. — Є. В.)», — пише Осип Мандельштам у 1921 році. Цей же рік — рік загибелі лідера течії та «Цеху поетів» Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками за сфабрикованою справою, можна вважати й фіналом усього акмеїзму, цієї, за ви­словом американського дослідника Омрі Ронена, «най-загадковішої, хвилюючої, натхненної течії в російському постсимволізмі». Течії, що стала в історії російської літера­тури «останнім словом модернізму» (Б. Ейхенбаум) у бук­вальному розумінні слова.