ПАРОДІЮВАННЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ПАРОДІЮВАННЯ

Пародіювання (грец. παρωδία — переробка на сміш­ний лад) — наслідування, що спотворено повторює особли­вості оригіналу, виражає сатиричне чи критичне став­лення до окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей першоджерела. Уже в стародавній Греції до цього прийому звертався Арістофан у комедіях «Хмари» та «Жаби». Пер­ша з них пародіює знаменитого філософа Сократа і його учнів, друга — трагедії Еврипіда. Сервантесівський «Дон Кіхот» є пародіюванням середньовічних рицарських рома­нів. При цьому пародія Сервантеса виявилася за своїми ідейно-художніми якостями кращою за оригінали.

Нова українська література починалася з пародії відо­мого твору римського письменника Верґілія І. Котлярев­ським («Ене’ща»). Використавши Вергілієву форму, зберігши його сюжет, назву та імена героїв, український письменник наповнив старий зміст новим матеріалом. В результаті українська історія кінця XVIII — початку XIX століття, національні характери надали «Енеїді» І. Котляревського сатиричного й гумористичного забарвлення. (До речі, «Енеї-да» й до Котляревського пародіювалася італійцем Д. Лаллі, французом П. Скарроном, австрійцем А. Блюмавером, росі­янином М. Осиповим.) В. Ярошенко залишив вдалу па­родію на вірші М. Рильського. Спершу він наводить такий рядок з його поезії: Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий.

А потім так пародіює його стиль:

Люби картоплю, кріп, капусту й буряки. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани чухмарились вошині, Стоїть уже кіно і каже дивні дива, В змаганні вічному шаліє смертний люд. Ти знай, що тільки тут, де невгамовний труд У черево землі-матусі ніж усадить, Дозріють соняхи і гарбузи обсядуть.

Чимало пародій належать Остапу Вишні, Ю. Івакіну, О. Жолдаку.

Близько до пародії знаходиться шарж (франц. charger — навантажувати), що основується на деформації чи ви­окремленні певних рис твору або характеру людини з метою досягнення комічного ефекту.