ПІСНЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ПІСНЯ

Пісня (давньорус. п^ти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Роз­різняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв’язок такого роду, що літератур­ні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й по­ширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної) В. Домбровський характеризував так: «Найпростішою і заразом найбільш первісною формою поетичного виразу почуття і настрою є пісня; є то короткий віршовий твір, зложений часто в правильні строфи, що виражає одне почут­тя, одне враження або один пережитий настрій без огляду на особу, яка його пережила. Назва пісні походить від староцерковнослов’янського слова п^ти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики; …те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної поезії, є безпосередність вираженого в ній почуття: пісня передає нам почуття або настрій поета в такім виді, як вони в нім повстали, просто й безпосередньо, без примішки рефлектуючої думки. <…> В цій свіжості й безпосередньості моментального переживан­ня лежить увесь притягаючий чар пісні, вся її принадна краса. <…> Згідно з тим основним психологічним законом, що почуття зв’язане нерозривно з уявленням предмету, який його викликає, мусить і ліричний поет для виразу своїх почувань і настроїв послугуватися образами речей і явищ, як це робить епік і драматичний поет. Проте словесні образи ліричної поезії мають своє, тільки їм питоме завдання і призначення; слова пісні впливають не лише своїм образо-вим значенням на нашу уяву, але самими своїми звуками і їх ритмічним упорядкуванням промовляють через смисл слуху до нашої душі й серця, впливають на наше почуття безпосередню, подібно як музика. <…> Ознакою літературної пісні буде все ширша гама особистих і громадських почу­вань та більше багатство мистецьких посередників, ніж це є в народній пісні. Коли народна лірика висловлює в фор­мі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середо­вищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, — то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовіль-нитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв».

Народні пісні, передаючись від покоління до поколін­ня, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідей­ний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історич­ні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм. З народними піснями пов’язані й літературні, які виникли як продовження й творчий роз­виток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європей­ських поетів Р. Бернса, П.-Ж. Беранже. На вірші німець­ких поетів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори — Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов’янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів «Зимова дорога» О. Пушкіна, «Соло­вей мій, соловей» О. Дельвіга, «Пісня циганки» Я. По-лонського, «Ой, полна, полна коробушка…» М. Некрасова.

В українській літературі цей жанр особливої популяр­ності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: «Віють вітри» І. Котляревського, «Не щебечи, соло­вейку», «Гуде вітер вельми в полі» В. Забіли, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Скажи мені правду» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Стоїть гора високая» Л. Глібова, «Вечірня пісня» В. Самій -ленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.

Традиції класичної літератури були продовжені й на­ступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Пав-личко, Ю. Рибчинський і М. Луків.