Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі. Особливості розвитку дитячої літератури ІІ половини ХХ століття – Стаття з української літератури

Стаття

Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі. Особливості розвитку дитячої літератури ІІ половини ХХ століття

План

1. Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі.

2. Особливості розвитку отчої літератури ІІ половини ХХ століття.

Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі

Великий внесок в українську дитячу літературу зробив І.Я. Франко. Важка праця була справою всього його життя. Оповідання з життя селян і робітників, дітей і школярів, повісті, що відображали побут і мораль усіх верств суспільства поезії з широкою амплітудою думок і почуттів – від суспільно-політичного інтиму, поеми, драми, переклади з багатьох мов, починаючи з російської, польської і кінчаючи гінді, іспанською. Чи це не подвиг?

У Франкові вчений універсальних знань (філософія, історія, література, політекономія, соціологія, етнографія, фольклористика) поєднувався з письменниками багатогранного таланту і видатним громадським діячем.

Франка не тільки згадують, з гордістю називаючи провісником щастя, дружби і свободи, а й вдумливо вивчають його спадщину, починаючи з ліричних поезій і казок, що завоювали всесвітнє визнання.

Ще маленьким у голівці Франка відкладалось почуте і побачене.

Джерелом перших поетичних вражень пісні. Мати, ласкава й співуча, знала і жартівливих співанок, і коломийок. Працюючи, вона співала, і з голосу матері Івась запам’ятав багато народних пісень, що стали супутниками й утіхою всього його життя. Про це сказав він, уже відомий поет, у своєму вірші “Пісня і праця”:

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серце відрадо в дні горя і сліз,

З хати вінця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухував я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

Інший світ відкривалася Іванові у батьковій кузні, що стояла на околиці села над шляхом. Батько був великим майстром своєї справи, людиною розумною, всіма поважною. У батьковій кузні слухав Іван розповіді селян про тяжку працю, злидні та неврожаї, бачив, нужденних заробітках, що йшли на нафтові промисли до Борислава й Дрогобича. Тут ще малим хлопцем зрозумів він, як тяжко живеться трудящій людині, тут він дізнався, що є пани і бідняки. Вперше усвідомив, що за кращу долю треба боротися.

Батьківська любов, вогонь батькової кузні, зігрівали душу великого письменника Івана Франка. “На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Се вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку Мандрівку життя. І що він не погас і досі”.

І все те, що відбувалося з ним і що оточувало Франка втілилося в його творах, оповіданнях, науках.

Яка молодь, таке майбутнє народу”, – твердив Франко і працював над тим, щоб молоде покоління було готовим до боротьби за революційне оновлення суспільства. Це для молоді він написав героїко-патріотичну повість “Захар Беркут”, в якій провіщав майбутнє: Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!”.

В студентські рови Франко написав статтю “Женина – мати” (1876) про роль матері в сімейному вихованні. В розділі “Лектура для дітей” піддавалася критиці, реакційна дитяча література, справедливо названа молодим Франком “сентиментальними і романтичними нісенітницями”. На його думку, дітям потрібні такі твори, які “образують розум і становлять, таким чином, здоровий корм душі”. Список рекомендованої літератури, який запропонував Іван Франко, був невеликим.

Робінзон Крузо “Дефо, “Хатинка дядька Тома” Бісер Стоу, твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка.

Франкові належить теоретичну обґрунтування казки “Байка про байку”, що публікувалася як післямова до збірки “Коли щ звірі говорили” (8199). (В той час байкою називали казку).

Педагогічне значення казки: “Говорячи ніби про звірів, вона одною бравою підкреслює на людей, немов дає їм знати. – Та чого и, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних Баранів, Вовків та Ослів мова, а про вас самих з нашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забаганками. Це я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли – не їх, а себе самих!”.

Турбуючись про підростаюче покоління, Франко прагнув виховувати у дітей трудящих почуття власної гідності, високі моральні якості. Це важливий аспект казок спрямований на становлення таких рис характеру і поведінки, як нескореність, відчуття переваги над експлуататорами, віра в свою перемогу. Більшість казок побудовано на мотиві боротьби слабого і сильного, чесного і підступного “Заєць і Їжак”, “Три міхи хитрощів”, “Лисичка і Рак”.

Як і в народних казках перемагає слабий, чесний, добрий.

Наприклад в казці “Три міхи хитрощів”, потоваришувавши з Лисицею, їжак двічі рятував її від неминучої загибелі! Та коли він потрапив Лисичка відмовилась допомогти. І Їжак вирішив покарати невірного друга і він попросив поцілунок під час якого він вхопив її язика і тримав поки не прийшов господар. Він розсміявся коли побачив те, він Лисицю впіймав а Їжачка відпустив.

Ще на мотиві приятелювання казочка “Лисича і Журавель”. Ця казка дає багатий матеріал для проведення з малятами бесіди на морально-етичну тему, яку Франко вважав дуже важливою у вихованні підростаючого покоління.

Багато творів Франка про дітей. Скільки трагічного в них, як часто позбавлені діти найменших радощів дитинства. Із вірша “Галаган” постає маленька постать шестилітнього Йванка, що за гріш, обіцяний паничем, босий бігає на по снігу і вмирає від простуди.

В труні тихо спить Іван,

Не бажає нич;

В ручці має Галаган

Той, що дав йому панич.

Іван Франко розповідає у своїх творах про талановитих допитливих, наділених багатою фантазією, дітей, які позбавлені догляду. Гинуть (“Мавка”) або живуть “не так як у людей”.

Темі навчання і виховання дітей молодшого шкільного віку письменник присвятив низку творів, позначених рисами автобіографізму. Він ніколи не забував важких років шкільної науки з безглуздим зубрінням, пронизливим фізичними знущаннями за найменшу провину.

Оповідання “Грицева шкільна наука” пройняте гіркою іронією. Скільки сподівань було у батьків, пов’язаних з сином, його навчанням. І все розвіялось як марево. Схоластична наука була не для Гриця, від неї він ставав “туманом вісімнадцятим”.

З оповідань І.Франка постає школа часів Австро-Угорщини, яку без перебільшення можна назвати розсадником темноти і мракобісся, вбивцею всякої живої думки, дитячою каторгою.

І.Франко писав не лише про дітей свого народу. Важке часто трагічне життя польських, єврейських, циганських дітей поставало з багатьох його творів, зокрема таких як “Яндруси”, “До світла!”, Цигани”. І Франко був і в дитячій літературі пристрасним інтернаціоналістом.

Мабуть, тим визначається геніальність письменника, що його твори і через століття хвилюють, зашиваючись не лише художнім літописом минулого, а й животворним джерелом естетичного збагачення кожного нового покоління, засобом виховання особистості.

Особливості розвитку дитячого літератури ІІ половини ХХ ст.

Література для дітей 60-х років має вагомі досягнення в її створенні беруть участь талановиті письменники. Як серед поетів минулих десятиліть, так і серед тих, хто працює на літературній ниві у інші дні, мабуть, немає таких, щоб за все життя жодного разу не звернулися до творчості для дітей.

Михайло Стельмах (1912-1984) переносив у вірші для дітей мотивне і мелос народної пісні, пестушки, комсанки “Сто його поезій та казок увійшло в книжку “Ой весна – Зоряночка” (1977). Збірка “У бобра добра багато”. (1979) відповідно до барвистої образності віршів, оздоблена вишуканими аплікаціями художниці В.Мельниченка.

Стельмах змалку відчув силу поетичного слова. Про це читаємо в автобіографічних повістях “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”, “Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослухається землі і вода, птиця в небі і саме небо… А в цей час наді мною і саме небо: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка…”.

Поезія Стельмаха може багато зробити сьогодні для виховання любові до землі, хліборобської праці саме завдяки створенню неповторної атмосфери сільського побуту, який зближає дітей і батьків.

Більшість вірші Стельмаха сюжетні, що надає їм особливої цінності як творам дитячої літератури.

Не раз у творах Стельмаха, написаних за мотивами народних пісень, виступають реалії. Так, у колисанці “Край лісочка”: !Трактор пісню все співає – злого вовка відганяє”.

І дорослі, і діти з інтересом читають збірки “Ми знаєм для чого жить”, “Сивка ластівка” Бориса Олійника.

Його вірші створюють поетичний культ матері, культ ніжності і синовньої любові. Ближчаю аналогією тут може бути поезія Р.Гнатова. В системі образних засобів домінує паралель: Мати – Сонце – Хліб.

Дмитро Павличко, автор книжок для дітей “Дядько Дощ”, “Де найкраще місце на землі?”, “Смерічка”, “Плесо”, поетично осмислює красу рідної землі, використовуючи в казках “Золоторий олень”) поширену в Карпатах форму сюжетної пісні – розповіді, витриману, в коломийковому розмірі.

Поет Віктор Кочевський в книжках для дітей багато уваги приділяє інтернаціональній темі, вихованню любові до праці («Ластівка Севану», 1962; «Мій дивокрай», 1973; «Лісове свято», 1977; «Степові дру­зі», 1981).

Марія Пригара (1908—1983) писала для дітей з 1928 р. Вдало окреслила її творчу індивідуальність О. Іваненко: «…Просто вона вміє підмітити все ку­медне і смішне і так серйозно про це розповісти, що всім буде весело». Поезія Пригари викликає почуття любові до Батьківщини, до рідної природи, f естетично збагачує. Жваво й весело подає авторка прозору алегорію повчальних віршованих казок «Горобчик-розбишака», «Гриць і мавпа», які висміюють непривабливі риси у характері і поведінці дітей. Поезії Пригари властива жива розповідна інтона­ція, безпосередність і щирість. Добре здійснено пое­тесою переспів й українських народних дум («Козак Голота», 1966). Як відомо, подібні твори (вони ви­вчаються у школі) не завжди легко сприймаються сучасними дітьми. Історичні і побутові реалії, своє­рідність поетики і особливо насиченість маловідо­мими історичними подіями — все це ускладнює ди­тяче сприйняття. Звернувшись до дум «Козак Го­лота», «Як три брати з Азова тікали», «Маруся Богуславка» та ін. (всього 8 дум), письменниця знач­ною мірою зняла для юних читачів ці «бар’єри», розгорнувши окремі картини і епізоди в дохідли­ву, ширшу розповідь.

Залишив значну спадщину, збагативши такі жанри, як скоромовки, загадки, Грицько Бойко (1923—1978). Писати для дітей було йому радістю і щастям. Звідси прагнення навіть ліричні поезії огорнути серпанком гумору. «Я ж вам не голка, Я ж вам Миколка»,— говорить ліричний герой вірша «Не загублюся». Завдяки напівгумористичному осудженню, зробленому з педагогічним тактом, вірші «Бруднуля», «Вереда», «Веремій» наповнюються виховним потенціалом.

У вірші «Вереда» ведеться насправді уже з перших рядків довірлива розмова з дитиною: «Мала мама Одинця-мазунця. Мамі з ним була біда: Одинеці був вереда». Сюжетопобудова вірша під порядкована авторському задуму розкрити непривабливість дитячої розбещеності. Показана на багатьох фактах ні логічність бажань і поведінки вереди набуває узагальнення у його вимозі: «Дай того, чого нема”. Окремі куплети вірша «Здоровим будь» рекомендуються використовувати в дошкільних закладах під час проведення зарядки. Разом з тим відзначимо добру художню манеру письменника, що забезпечує виховний вплив його творові. Так званий добрий приклад осмислюється в поезії шляхом паралельного змалювання поведінки персонажа з тваринного світу (кличе курочка діток на зарядку, без мила і водиці умиваються дві киці, кроленятка об морквинки чистять зуби) і малої дитини. Рушійною силою сюжету вірша є не тільки зіставлення поведінки, а й її заперечення. Рябко наносить снігу в хату – хлопчик витирає ноги; ведмідь смокче лапу — хлопчик не бере пальців до рота. Навіть малятам зрозумілим є підтекст своєрідної забавлянки, якою бачиться вірш «Мурлика». «Мурлико руденький – замерзнеш, дурненький»,— говорять котикові, н хоче морозива.

Знайшли дорогу до дітей вірші і оповідання Гали­ни Демченко («Дідусеві казки», «Загадки та вигад­ки», «Що росте на полі», «Скаче зайчик» та ін.). Близькі до творів народнопісенного характеру, вони запозичують фольклорну поетику і легко запам’ятовуються.

Володимир Ладижець уміє сполучати в своїх віршах серйозне з гумористичним, веселим (збірки «Сопіл­ка», 1953; «Трембіта», 1974). Діти відчувають ви­сокий героїзм радянських людей в роки війни («Не клубись, густий тумане»), красу мирної праці, від якої «буяє колгоспне поле» («Гуцулик»), «дивна тра­са пролягла — срібні труби нафтогону» («Біля нашо­го села»). Його гумористичні вірші дотепні і веселі, без надокучливих повчань: «Ой болить у мене зуб, бо не хоче їсти суп. Хоче меду, хоче грушку, хоче теплую пампушку. А як ще дасте сметани, вмить боліти перестане». Поет створив пейзажну лірику для дітей («Осінь у Карпатах», «У садочку абрико­си»), вдало використовуючи засоби персоніфікації, наприклад, у таких рядках.

Розплела береза коси

На веснянім вітерці.

Опустила ніжку босу

В тиху воду у ріці.

Поет, драматург і публіцист Богдан Чалий провід­ною темою своєї творчості обрав дружбу та інтер­національне єднання народів. Збірка, в яку ввійшли кращі твори поета, так і називається «В усіх-усіх республіках…» (1974). Чалий уміє заінтригувати дитину незвичайними сюжетними поворотами. Це можна бачити на прикладі вірша «Хороші імена». В Артеку, куди приїхали «із Росії, з України, і литов­ці, і грузини, і казахи, й чуваші», зустрілись дівчатка — туркменка Оксана і українка Гюль. Чому в них такі незвичайні імена? Виявляється, після війни двоє друзів, прощаючись, домовились назвати своїх синів іменем друга, але народилися дівчатка… Написані в різний час «Балада про живого манекена», «Ба­лада про негра Тома», «Продавці заморських суве­нірів» малюють картини тяжкого життя дітей тру­дящих в капіталістичних країнах, розкривають облудність американської буржуазної «демократії». У відомій тетралогії Б. Чалого про Барвінка і Ро­машку (три казки ввійшли у книгу «Сто пригод Барвінка і Ромашки», видану в 1973 p., четверта — «Барвінок у школі» написана в 1977) можна бачити зразок літературної казки, в якій фантастичний світ тісно пов’язаний з реальним, а традиційні фоль­клорні образи і прийоми переосмислюються на грунті досягнень науки і техніки. В алегоричних образах письменник втілює добрі і злі сили, які сьогодні у реальному світі ведуть між собою непримиренну боротьбу у сфері ідеології. Він засуджує паліїв війни, утверджує інтернаціональну солідарність трудящих всіх країн.

Поезія Миколи Вінграновського для дітей виросла на грунті народнопоетичної творчості. Наповнюючи властиві народній поезії форми і образи новим зміс­том, письменник разом з тим активно шукає відповід­них, але не тотожних фольклорній поетиці засобів. Образ-тип з поезії «Грім» створений на фольклорній основі, проте далекий від традиційної характерис­тики, якою наділяє його народ. Це добродушний дядько Грім, що «любив гриміти», «налив грозою… яри», «умив озерам очі», допоміг груші позбутися важких плодів. Персоніфіковані образи природи постають у новаторській інтерпретації: «Під рябими кущами вухатими, Де стерня босі ноги коле, Зай­ці котять передніми лапами По городах капусту в поле». Благодатний вплив фольклору позначився і у зверненні письменника до жанру вірша-пісеньки («Гуси»).

Досить високий рівень сучасної дитячої поезії на Україні засвідчує і творчість таких письменників середнього покоління, як Микола Сингаївський (збірка «Кличе матуся», «Я вже виросла», «Мій кален­дар», «Ромашкове сонце», «Перепілка щастя но­сить».

Прилетіли гуси, сіли у

воротях.

Оті білі гуси в червоних

чоботях,

В червоних чоботях,

в хусточках рябеньких,

Загелгали гуси, що я ще

маленький.

Поезія Сингаївського не раз говорить чарівним го­лосом природи, захоплюючи дітей красою навколиш­нього світу, яку слід берегти і пестувати («Голос природи».

Вірші Тамари Коломієць (“Недобрий чоловік Нехай”, “Червоний пароплав”, “Хто розсипав роси?”, “Найперша стежечка”) підносять дітей до розуміння висот поезії, збагачують духовно і естетично.

Зa своєю формою вірші Тамари Коломієць іноді на­гадують казку («Біб-бобище»), розгорнуту загадку («Скинув шубку їжачок»), зрештою вона працює за­любки в цих жанрах (казка «Про мандрівку жабунця-хвастунця», цикл загадок «Веселиця»). В дусі на­родних трудових співанок написані вірші «Чобітки», «Котику-воркотику», «Капуста», «Відерце», в яких ненав’язливе говориться про радість від праці, про щастя багато вміти і знати.

Цікаві вірші й поеми для дітей-дошкільнят можна знайти в книжках І. Жиленко, В. Шевчука, В. Лучука, О. Сенатович, П. Ребра, С. Жупанина.

Оксана Сенатович. її вірші, розкуті, вільні від штам­пів, дотепні, мелодійні, легко «прописуються» в читан­ках, збірниках з позакласного читання. Серед них є й такі, що любі дошкільнятам. На казковій основі написаний вірш «Вчиться вересень читати» (який оригінальний аспект теми!). З широким використан­ням синоніміки — гляньмо тільки, який цікавий ряд слів: базіка, торохтій, пустомеля, говорун, патякало, балакуха — написані «Балакуни», а ось появляється загадка-слово, прочитане навпаки «Конадінс, або сніданок навиворіт», звичайна загадка, акровірш, вірш-лічилка «Біг вовчище на нас» і багато іншого, на що винахідлива О. Сенатович.

Якщо в минулому в галузі літератури для наймен­ших переважали жінки-письменниці, то в 60— 80-х pp. активно взялися за виховання малят письменники-чоловіки. І виявляють вони неабияке вміння у цій справі. Андрій М’ястківський творить майстерні мініатюри на теми, здавалося б, давно опрацьовані в літературі про кицю, зайча і вміє по­казати ці образи в нових ракурсах («Котики-воркотики»). Гарний, свіжий його гумор («Ой сердитий»). Степан Жупанин добре працює і над віршем, і каз­кою, і загадкою. Як сказано у передмові до чудово ілюстрованої збірки «Смерековий край» (1985): «Ко­лоритність, точність спостережень, гармонійна мело­дійність і барвистість живописання словом, фоль­клорне начало…— характерні ознаки його стилю». Дмитро Чередниченко любить поетичні образи фоль­клорного походження («Гачу, гачу гатку», «Писан­ка»), своєрідно осмислює народні безконечні пісеньки («Дівчинка Ожинка»), а в лічилках використовує власні новотвори.

Видатний педагог Василь Сухомлинський (1918— 1970) дуже дбав, щоб художнє слово залишало «гли­бокий слід у дітей», стало «школою емоційно-мо­рального виховання». Яскраві суспільно-етичні та естетичні ідеали втілено у його власних казках та оповіданнях, що були видруковані посмертно у збірках «Гаряча квітка» (1978) і «Куди поспішали мурашки» (1981). Розвиваючи традиції Л. Толстого, К. Ушинського, В. Сухомлинський дає в невеликих за обсягом творах (мініатюрах) цікаві сюжети і об­рази виразного педагогічного звучання («Ледача по­душка», «Лялька під дощем», «Я вирощу внучку, дідусю»). Але повчання не засушує емоцію, а ще яскравіше підкреслює поетичність сприймання ди­тиною світу. Про троянду, що цвіте серед снігів, Оля говорить: «Вона гаряча, їй не страшно» («Га­ряча квітка»). Малий Сергійко, виконавши прохання брата-солдата, збагнув, що таке відчуття рідної до­мівки («Пшеничний колосок»). У всіх творах услав­люється людська доброта, самовідданість, краса ДУШІ.

В кінці 50-х — на початку 60-х років в українську ди­тячу літературу прийшло чимало обдарованих про­заїків. Коло авторів дитячих книг поповнюється людьми найрізноманітніших професій. Поширюється, отже, і тематичне поле дитячої літератури — нові автори вносять до неї добре знайомий їм матеріал з різ­них життєвих сфер.

Серед найбільш обдарованих — Григір Тютюнник (1931 —1980). В одному із інтерв’ю письменник при­знався, що ідеалом для нього завжди були і зали­шаються доброта, самовідданість і милосердя люд­ської душі в найрізноманітніших проявах. Цей ідеал освітив його твори для дітей. Чимало з них — про війну, яка вривається жорстоким дисонансом в життя і почуття маленької людини (Климко в однойменній повісті, Харитон в «Облозі»). У тяж­ких обставинах війни розкривається те заповітне, що лежить на дні душі героїв письменника, що робить їх здатними на героїчні вчинки («Клим­ко»).

Г. Тютюнника свіжості і принадності.

Поглиблення психологічних характеристик дитячих персонажів, характерне для багатьох книг приблизно від середини 60-х років, виразно проявилось у твор­чості Віктора Близнеця (1933—1981). Починаючи з першої збірки «Ойойкове гніздо» (1963), він не обли­шав проблем, які догматичній критиці видавалися не відповідними до специфіки дитячого сприймання. Крім усього іншого, В. Близнець ще володів багат­ством уяви, здатністю включати в реальність фан­тастичні образи.

Письменник відкривав багатий світ фантастики у казковій повісті «Земля світлячків» (1978). Та фан­тастичні персонажі Сиз-стовус, Мармусія, Вертутій, Чублик і багато інших (подібних до них ми не зустрічали ні в народних, ні в літературних каз­ках) зовсім природно входять у свідомість сучасної людини. А ще вони типи, характери, позначені яскравою індивідуалізацією, переплутати їх з героя­ми інших казок неможливо.

В той час відчувається величезний потяг також до науково-фантастичної літератури. Художня фан­тастика має пропонувати свіжі гіпотези, передба­чення. Головне в творах цього жанру — увага до лю­дини і проблем сучасності, до майбутності світу. Наукова фантастика в українській літературі роз­вивається поки що повільно, хоч уже і має низку цікавих зразків.

Активно працює у жанрі науково-фантастичної по­вісті Василь Бережний. * В його повістях «Архео-скрипт», «Під крижаним щитом», «Молодший брат Сонця» та багатьох інших (а також книзі вибраного «По спіралі Часу», 1978) молодий читач знайде і осмислення космічної теми, і соціальну утопію, і проблеми сучасності, віддзеркалені у світі фантас­тичних ідей і образів.

B українській дитячій літературі є свої нерозв’язані проблеми. Не раз автори, що пишуть для дітей, спрощено реалізують вимогу актуальності тематики, від чого твори втрачають свою високу ідейно-художню якість. Не вистачає яскравої образ­ності ліриці на суспільно-політичні теми, зокрема віршам про важливі події в житті країни, в яких передусім мусило б бути багато глибокого сердечно­го чуття, ліризму, поетичної краси, своєрідності. Небезпечним противником дитячих книжок ще зали­шається штамп, повторення відомого в сюжетах, образах, системі художніх засобів, до яких вдають­ся їхні автори. Мова дитячих творів не завжди вільна від фальшивого пафосу, багатослівності, сю­сюкання з присіданням до дитини (для молодших читачів), від дерев’яної, а то й залізобетонної фрази, одноманітності інтонації.