ПРО СОНЦЕ – ІЗ КНИГИ «АПОЛЛОНОВА ЛЮТНЯ» – ЛАЗАР БАРАНОВИЧ

ЛАЗАР БАРАНОВИЧ

ІЗ КНИГИ «АПОЛЛОНОВА ЛЮТНЯ»
ПРО СОНЦЕ
Як сонце сходить, слав творіння Боже,
Коли по ночі світить день погожий,
Отець дня — сонце, місяць — мати ночі,
А їй у поміч — зірок ясні очі.
Як сонце ясне промені розкине,
То геть одступлять світу цього тіні.
Живе береться зразу до роботи:
Нема без сонця працювать охоти.
Небесне сонце дивиться усюди,
Хіба в яскині* ясності не буде.
Не дасться сонце глянути на себе,
Осліпить очі, бо є оком неба.
Зориш на сонце — очі мружить маєш,
А не примружиш, то біди зазнаєш.
Ясне і красне над усі створіння,
Це щире сонце, гідне поклоніння.
Воно за землю більше набагато,
Як тьмиться, має горе нас узяти.
З усіх планет, що знаємо їх лише,
Воно убрання має найпишніше.
Кришталь небесний в камінь переходить,
І просту склянку блиск той благородить,
Зіркам дарує й місяцеві ясність.
Кого ж не вразить сонячна прекрасність?
* Я с к и н я — печера, місце відлюднення.