БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА – ЛЕОНІД МОСЕНДЗ

ЛЕОНІД МОСЕНДЗ

БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА
І
Разом зі мною виріс він,
друг щирий, більш ніж брат,
син чорнобровий злотних піль,
стрункий син білих хат...
Носив багато він імен:
Петро, Данило, Гнат...
Замерзле плесо, житній лан,
таємно-темний бір,—
усюди були з другом ми!..
Дитячий бачив зір,
як жаром папороть цвіте
і де блука опир...
На шкільній лаві пліч-о-пліч
сиділи ми роки
і разом мріяли в садку
над закрутом ріки,
нас той сам дотик хвилював
дівочої руки.
А потім розлучились ми
на кілька довгих літ,
та знали все, куди життя
скеровує наш хід,
не загубились у юрбі,
не стратили свій слід.
А пригадаю, як і де
зустрілися ми знов.
Над нами маяла тоді
по-перше коругов
та, на якій стоїть девіз:
завзяття і любов!
Під нею з другом ми пройшли
увесь той довгий шлях...
через Гетьманщини піски,
по Таврії ланах,
під тьмяним вітром степовим
по балках і ярах...
Він завжди був, той щирий друг!
Був друг! Це більш ніж брат!
Внук побратимів січових,
син українських хат...
Імен багато він носив:
Петро, Данило, Гнат...
II
Де Збруч гадюкою крутнув
і звив сріблястий хід,
де здаля дзеркало Дністра
сталевий шле привіт —
там Медобори ми в імлі
прощали напослід...
Ще раз, ще раз. Піддать набій!
Хай це останній стріл...
Та кинуть зброю ворогам
ніхто не має сил.
І ще набій, і знов шрапнель,
і знов луна до сіл,
до лук, до гаю, до ріллі
грімке: «Не забувай!
До тебе, рідний краю наш,
ми вернемо! Чекай!
А ти оці останні дні,
Вкраїно, пам'ятай!»
Кінець... Замок з гармати геть...
Чекає чужина...
Та побратима мойого
не вгледіла вона.
Він випив келих завзяття
від вінця аж до дна.
Ще здаля бачили його,
за ним замкнувся бір,
і ще востаннє зброї блиск
побачив дружній зір...
І поглинула чужина
нас у шумливий вир...