З ЦИКЛУ «ЩОРОКУ» – ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

З ЦИКЛУ «ЩОРОКУ»
І
Снігу, ой снігу якого!..
В білих снігах потонули
Гори, степи і долини...
Наче чекаючи любого гостя якогось,
Радий господар
Свитку свою розіслав по дорозі,
Свитку свою з найбілішої вовни,
Свитку свою, не надівану й разу.
Наче тут паслися гуси уранці.
Скублись, кричали
І пух свій розкидали білий.
Наче тут віяли тихо вітри,
Віяли тихо й несли
Хвилі вишневого цвіту.
Наче якась багатирка, свавільна і горда,
Всюди розкидала рядна й полотна:
— Гей, мов, дивуйтесь
І заздріть, сусіди!
В кого з вас скриня повніша в коморі!?
Хто тут посміє з вас вийти і крикнуть:
«В мене добро моє
Виткано тонше!
В мене добро моє
Випрано краще й біліше!»
Я ж не боялась
Зимового ранку
Вийти на річку
І прати до самої ночі.
Я не лякалась морозу жижкого:
Хай він обгортує стан мій дівочий,
Хай він як парубок в'ється круг мене,
Стискує руки
І в щоки цілує.
Боже мій! Скільки ж то лиха від сього!
Що як в той час
Від його поцілунків
Мак на щоках моїх палко розквітне?!
Може, краса моя бідна зів'яне!?
Снігу, ой снігу якого!
VIII
В небі жайворонки в'ються,
Заливаються-сміються,
Грають, дзвонять цілий день,
І щебечуть, і співають,
І з весною світ вітають
Дзвоном радісним пісень.
Ось вони на землю впали,
Щось шепнули їй, сказали.
І розтали знов у млі...
І щоб глянути на диво,
Виглядають полохливо
Перші проліски з землі.
IX
Вітер віє, віє, мліє,
Навіває срібні сни,
Навіває злотні мрії,
Чеше кучері Весни.
То загляне в чорні прірви,
То злетить в блакить ясну,
То пелюстки білі зірве
І посипе на Весну.
То замовкне, то заграє,
То всміхнеться, то зітхне...
З кожним з нас таке буває,
Як кохання спалахне.
XV
Підкрадались, гнулись, слались
Чорні звірі-вороги,
Чорні хмари насувались,
Слали тіні навкруги.
І зустрілись чорні хмари
І накинулись, вп'ялись,
І прокльони і удари
Загуділи, полились.
Сунуть хмари, стогнуть, б'ються,
Всю ніч бій на смерть іде;
З зброй блискучих іскри ллються,
В сурму мідну грім гуде.
Наче... гетьман з козаками
Понад хмарами ґуля
І із лука блискавками
В ворогів своїх стріля.
Наче бою сили рівні
Не скінчили в ранній час,
І ворожі порохівні
Вибухають раз у раз.
Час пройшов і ясно стало,
Ранок слізьми заблищав.
Все зітхнуло, заспівало,—
Тільки вітер не співав.
XXV
Тихо у полі... ні співу, ні шуму,
Думає поле глибокую думу,
Спокоєм душу свою напуває,
Колос зелений зерном наливає.
Тихо... ні співу, ні шуму.
Думає думу.
Тайна серпанки-убрання пошила,
Кожну істоту до шлюбу зводила,
Потім пахучі квітки познімала,
Білі серпанки у скрині сховала,
Тайна убрання пошила,
В скрині зложила.
Як перед нею усім не коритись,
Як перед нею життю не молитись?!
Тільки не молиться
Вітер недужий,
Він до всього, що за серцем, байдужий,
Вітер не може коритись, Долі коритись.
XXVI
Хто долі кориться, хто далі не йде,
Хто прапор і зброю в безсиллі кладе,
Хто світло міняє на темряву ночі
І крила орлячі спокійно волоче,
Хто, вранці родившись, удень одцвіта,
Хто ворога злого уклоном віта,—
Той краще не бачив би світу ясного.
Не тьмарив би дня і не ганьбив нікого.