СЕРДИТІ МОЛОДІ ЛЮДИ – Теорія літератури

ЗМІСТ

СЕРДИТІ МОЛОДІ ЛЮДИ

«Сердиті молоді люди» («Angry young men») — назва групи англійських письменників, що виступили у 50-ті роки XX століття. Термін, який виник завдяки автобіографічній книзі Л. А. Пола «Сер­дита молода людина» (1951 p.), об’єднав митців «покоління 50-х років» (або, як назвали їх пізніше, «дітей війни»). Найбільш визначними й типовими представниками «серди­тих молодих людей» вважаються романісти Кінґслі Еміс, Джон Вейн, Джон Брейн, Колін Вілсон і драматург Джон Осборн. Із «сердитим» героєм англійський читач уперше познайомився в 1953 році, коли друкуються романи «Щас­ливчик Джим» К. Еміса та «Поспішай донизу» Дж. Вейна. Свого найбільшого поширення термін «сердиті молоді люди» набув у 1956 році, після прем’єри п’єси Дж. Осборна «Озирнись у гніві», цієї «сердитої п’єси сердитого молодого автора» (за словами її рецензента), чи не найбільш характер­ного й відомого твору всієї течії. «Сердиті» не складали організованої літературної школи, як і представники амери­канського «бітництва», французького «нового роману» або «театру абсурду». Проте їхні прозаїчні й драматичні твори мають цілий ряд типологічно спільних художніх рис.

Спільним для романів і драм «сердитих молодих людей» є місце дії — англійська провінція, авторська настроєність та інтонація твору — завжди особиста, іронічна, навіть циніч­на, прагнення до найповнішої вірогідності, підкреслена особистісна основа твору. Але головним, що об’єднує «серди­тих» письменників, є їхній герой, що став новим літературним типом. Це тип молодої людини (найчастіше за все — плебея), яка здобула освіту і «пробилася» до нового середовища, воро­жого для неї. Герой «сердитих» розчарований своїм сірим буденним життям, незадоволений своєю роботою, «повстає» проти суспільства, в якому йому не знаходиться місця. Він роздратований інтересами та ідеалами людей, що оточують його, ненавидить істеблішмент, накидається на систему мо­ральних та інтелектуальних цінностей, роблячи це то з гнівом і сарказмом, то з іронією, а то й з інфантильними наївними бешкетуваннями. Герой «сердитих молодих людей» — це, ско­ріше, «антигерой»: малосимпатичний, непривабливий, галас­ливий, брутальний. Саме такими рисами наділені Джим Дік­сон («Щасливчик Джим»), Чарльз Ламлі («Поспішай до­низу»), Джиммі Портер («Озирнись у гніві»), Джо Лемптон («Шлях нагору» Джона Брейна). Утім, нонконформістський бунт «сердитого» героя нерідко завершується конформізмом, сімейним і суспільним благополуччям, життєвими компро­місами, примиренням із соціумом, проти якого повставав.

Хоча творчість «сердитих молодих людей» і мала недов­гу історію (уже в 60-ті роки англійські митці не повер­таються до героїв і тем 50-х), вона залишила помітний слід у культурному житті Англії. «Сердиті» письменники під­готували грунт для драматургів «нової хвилі» (Ш. Ділені, Дж. Арден, Б. Біен, Б. Копс, А. Оуен), соціально-критичних романів К. Вотергауза, С. Барстоу, К. Мак-Іннеса, значною мірою вплинули на творчість англійських абсурдистів Г. Пін-тера та Η. Φ. Сімпсона.

«Сердиті» автори, яких не цікавили заплутані фабули й розвиток зовнішніх подій, основну увагу приділяли прав­дивому зображенню післявоєнної молоді (як зазначав відо­мий англійський критик К. Тайнен, Осборн у своїй драмі «Озирнись у гніві» «у сценічній формі відобразив інтереси майже семи мільйонів молодих англійців у віці від двад­цяти до тридцяти років»), стосунки героя і суспільства, психологію післявоєнної молоді. Твори англійських «сер­дитих», за словами Кеннета Тайнена, можливо «сокирні та не по-англійськи брутальні», але в них «живе віра в мис­тецтво, яке має впливати на життя, а не втікати від нього та не підмінювати його».