АНТОНОМАЗІЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

АНТОНОМАЗІЯ

Антономазією (грец. άντονομασία,від άντονομάξω —називаю по-іншому) називається різновид метонімії, по­будованої на вживанні власного імені замість загального. Сутність антономазії ґрунтується на тому, що «власне ім’я, найчастіше ім’я особи, що вирізняється якоюсь характер­ною ознакою або сталою належністю до певного явища, стає прикметою цієї ознаки або цього явища. Багато міфо-логізмів, літературних персонажів, історичних діячів стали традиційними: Цицерон — „красномовна людина”, Плюшкін — „скупий”, Марс — „війна” і т. д. Більшість власних імен, що використовуються в загальному значенні, пере­дають одночасно й емоційну оцінку». Наприклад: «Ось і не треба газетних фраз! // — Біль є постійно біль! — // Мовчки зросте десь новий Тарас // Серед кривавих піль!» (Є. Плужник); «Ми переходили всі кола — // О, жоден дант того не бачив!» (Є. Маланюк); «Мы все глядим в Наполеоны» (О. Пушкін).

Антономазія — троп, відомий ще з античності. В одній з поетик Києво-Могилянської академії «Lyra» його, наприк­лад, визначали так: «Антономазія, або заміна назви — це вживання власного імені замість загального… які мають між собою певну подібність характерів або особливостей». В. Домбровський писав про антономазію як про троп, в основі якого лежить «описання імення якоїсь особи загальнозвісною прикметою, або названия її іншим йменням, взятим від міста або краю, звідки вона похо­дить, або по-батькові і т. д. Дуже часто служить антоно­мазія для оминання монотонного повторювання одного імення. Так, наприклад, Гомер називає часто Агамем­нона і Менелая разом — Атридами, Ахила — Пелі-дом, самого Гомера називали в старину Меонідом».