ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО – Теорія літератури

ЗМІСТ

ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО

Традиція — це передавання художнього досвіду від одного покоління письменників до іншого, його творче переломлення в історії культури. У світовому літературно­му процесі є традиції інтернаціональні, які виявляють себе в багатьох окремих національних літературах, виходять із творчих здобутків певних письменників, дістаючи навіть їхнє ім’я. У цьому зв’язку дослідники називають ім’я англійського поета Байрона, що дав початок традиції в поетичній творчості європейських ліриків XIX століття (Байрон — Словацький — Міцкевич — Віньї — Лєрмон­тов — Шевченко). В українській літературі стійкою вияви­лася шевченківська традиція співчутливого зображення долі селян (Шевченко — Марко Вовчок — Нечуй-Левицький — Панас Мирний — Франко — Тесленко — Васильченко). «Художні традиції, — зазначав О. Бушмін, — які беруть початок у творчості окремих письменників, перебувають у постійній взаємодії, схрещуванні, у процесі оновлення і збагачення». Пошуки спадкоємності нових тради­цій досить часто обмежуються родом літератури. У творчості О. Гончара шукають перш за все відголоски М. Коцю­бинського та Ю. Яновського, у драматургії О. Коломійця — Г. Квітки-Основ’яненка та І. Карпенка-Карого, в ліриці Д. Павличка — Т. Шевченка та І. Франка. Безумовно, такі спадкоємні зв’язки між письменниками є, але існує набагато більше прикладів руху традицій на перехресті родових і жанрових форм, коли на прозаїка впливає поет, а на драматурга — прозаїк тощо.

Літературні традиції бувають різними за характером: одні існують недовго, інші, змінюючись, удосконалюю­чись, розвиваються протягом кількох століть. Традиції не­розривно пов’язані з новаторством.

Новаторство — це пошук нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літе­ратурних традиціях. Новаторство — відмова від старих традицій і створення нових. Воно під силу тільки талано­витим письменникам, які глибоко відчувають вимоги доби, наперед прогнозують хід її розвитку, сміливо кидають вик­лик майбутньому. Новаторами були всі найвидатніші літе­ратори світу: Гомер — у стародавній Греції, Руставелі — в Грузії, Нізамі — в Азербайджані, Данте — в Італії, Шек-спір — в Англії, Гете — в Німеччині, Шевченко — в Україні, їхній внесок у літературу полягає в тому, що вони зуміли нетрадиційно подивитися на довколишню дійсність, поба­чити в ній такі явища та конфлікти, які раніше не поміча­лися, відкрити таких героїв, яких до них ніхто не зображу­вав. Новий зміст потягнув за собою появу й нових художніх форм. Чим помітнішою є постать художника слова, тим значущішим є його вплив на сучасників і наступні по­коління художників. Яскравий приклад новаторства — твор­чість Т. Шевченка — основоположника нової української літератури. Увібравши в себе традиції української літе­ратури попередніх епох, відштовхуючись від багатющої фольклорної спадщини, вирісши на основі визвольних сподівань покріпаченої України, Шевченко справив вели­чезний вплив на еволюцію духовного розвитку свого наро­ду, спрямованість національної культури в наступні десяти­ліття. І. Франко зазначав: «Він підноситься до критичного погляду на минуле й доходить висновку, що ідеал суспіль­них і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до відтворення живої дійсності („Наймичка”, „Відьма”), надихається великим ідеалом слов’янського бра­тання („Посланіє до Шафарика”) та емансипації від релі­гійної нетерпимості („Іван Гус”)». Віртуозно використовуючи можливості української мови, Шевчен­ко створив поетичні шедеври, що навічно закарбувалися в пам’яті народній, відкрили можливості для подальшого поступу національної літератури. «Шевченківське слово, — писав Г. Клочек, — наділене здатністю щоразу оновлюватись, наповнюватись новим змістом. Кожне покоління відкриватиме в творчості Шевченка щось нове. Тому його слово вічне». Проте було б помилкою вважати, що рух досвіду, традиції в літературі має лише один напря­мок — від великого митця до малого, ніби гірський потік, що падає з вершини вниз. «Масовий літературний рух, — зазначив О. Бушмін, — завжди є необхідною історичною передумовою для народження геніальних письменників». Це нерідко не враховується, коли йдеться про Т. Шевченка. Його досить часто зображують як одиноку гірську вершину, поблизу якої немає інших височин. Блиску­ча історія української літератури XIX століття — це підсумки новаторських пошуків не лише Т. Шевченка, а й багатьох інших вітчизняних письменників (М. Костомарова, В. Забіли, М. Петренка, П. Куліша, О. Стороженка, А. Свидницького, С. Руданського, Л. Глібова, І. Манжури, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та ін.).

Література XX століття суттєво оновила шляхи твор­чості, утвердила й збагатила попередньо досягнуті резуль­тати в контексті світового літературного процесу (П. Ти­чина, М. Хвильовий, М. Куліш, І. Багряний, О. Довженко, О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, Л. Костенко та ін.).