ТРАГЕДІЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ТРАГЕДІЯ

Трагедія (грец. τραγωδία, від τράγοζ — козел і ωδή — пісня, буквально — козлина пісня) — це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об’єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія терміна «трагедія» пов’язана з культовими обрядами, сценічним розігруван­ням міфу, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзна­чається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю голов­ного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окре­мих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього. Така точка зору яскраво віддзеркалюється в античній тра­гедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» все було зроб­лено для того, аби головний його герой Едіп уникнув лихо­вісного попередження Оракула. Однак ніщо не дало можли­вості Едіпові уникнути вбивства батька і одруження з власною матір’ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Ес-хіла «Агамемнон»: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфі-генію, його дружина без жодних душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Клітемнестра в усьому звинувачує фатум: «Доля в справі тій винуватицею є». Ідейно-художній зміст антич­ної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям греками навколишньої дійсності.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Каль-дерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») їхні герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їхніх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отел­ло, Гамлет вступають у протистояння із суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулим часом, погляди на життя. Згадані герої гинуть, ставши жертвами суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля («Сід», «Горацій»), Расіна («Федра») виникав між почуттями героїв і їхніми обов’язками перед державою. Особисте й державне пере­пліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Гора­цій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім’я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії зміню­ється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої — Заїра, Сеїд — гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічни­ками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. Помітну роль у розвиткові трагедії відіграє драматургія Гете («Гец фон Берліхінген», «Еґмонт») і Шіллера («Розбійники», «Підступність і кохання»), в якій трагічним є саме осмислення історії. В трагедії романтизму («Манфред» Байрона, «Рюї Блаз» Гюґо) відобразилося трагічне розчарування особистості в дійсності. Змістом романтичної трагедії стає трагедія внутрішнього світу героя. У пушкінській трагедії «Борис Годунов» звучить тема «долі народної». У відриві від інте­ресів народу — глибокі корені трагедії Бориса.

У середині XIX століття інтенсивність розвитку трагедії помітно ослаблюється. Одним з небагатьох проявів трагічно­го начала в драматургії цього періоду стає творчість Г. Ібсе-на («Боротьба за престол», «Бранд»). У XX столітті трагедії створюють Ф. Ґарсіа Лорка («Криваве весілля»), Б. Брехт («Свята Іоанна боєнь»), Ш. О’Кейсі (цикл дублінських тра­гедій), Ж. Ануй («Антігона»). Однак трагедія не є домінуючим жанром сучасної драматургії. Деякі автори взагалі відкидають саму можливість створення п’єс траге­дійного жанру у XX столітті. Ф. Дюрренматт, наприклад, вважає, що трагедійне мистецтво є неможливим «у ляльковій комедії нашого століття».

В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття. Першим твором цього жанру дослідники вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії на сюжет з історії цієї держави. XIX століття дало кілька зразків трагедій. Слід відзначити твори М. Костомарова («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр»), І. Карпенка-Карого («Сава Чалий»), М. Старицького («Оборона Буші»).

Література XX століття помітно розширила обрії україн­ської трагедії. 1918 року з’являється твір В. Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються в XIII століт­ті. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917 p.). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919 p.). Особа і революція, герой і народ­ні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонто­ва «Коли народ визволяється» (1922 p.). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша «97» (1924 p.). Пізніше з’являються п’єси Ю. Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Про­фесор Буйко», М. Зарудного «Тил».