ВОДЕВІЛЬ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ВОДЕВІЛЬ

Водевіль (франц. vaudeville) — жанр легкої комедійної п’єси, в якій драма­тична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танця­ми. Водевіль розвивається як жанр наприкінці XVIII — у XIX столітті. Назва його виникла у Франції, але щодо її етимології існують дві версії. За першою з них, назва похо­дить від «водевірів» — веселих пісень (куплетів з рефреном), які складав народний поет Нормандії Олів’є Баслен, що жив у долині річки Вір (Vau de Vire). За іншою версією, назва водевілю походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). В першій половині XVIII століття водевілем іменували пісні-куплети з приспівом, що були частиною ярмаркових народних п’єс. Наприкінці XVIII століття водевіль складається як драматичний жанр. Його рисами стають весела й легка інтрига, імпровізаційність, злободен­ний куплет. Напередодні революційних подій у Франції 1789 року водевіль стає найпопулярнішим жанром бульвар­ного театру: кожне революційне угруповання використовує його зі своєю метою. В 1792 році в Парижі засновується спеціальний театр «Водевіль».

У XIX столітті жанр втрачає свою політичну злободен­ність та гостроту. Тепер водевіль — просто жарт, йому прита­манні такі прийоми, як обов’язкова плутанина, випадкові збіги, непорозуміння, неочікувані перипетії. Величезний успіх мали в XIX столітті водевілі французьких драматургів Е. Скріба та Е. Лабіша. В Росії над п’єсами водевільного жанру працювали О. Грибоедов, Μ. Некрасов, В. Сологуб, Φ. Коні, Α. Чехов. Найпопулярнішими водевілями україн­ських письменників є «Москаль-чарівник» І. Котлярев­ського, «Простак» В. Гоголя, «По ревізії» М. Кропивниць-кого, «На перші гулі» С. Васильченка. У другій поло­вині XIX століття на зміну водевілю приходить оперета.