БУКОЛІКА – Теорія літератури

ЗМІСТ

БУКОЛІКА

Буколіка (від грец. βουκολικόζ — пасторальний, сільсь­кий) — віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних на фоні прекрасних картин природи.

Витоки буколічної поезії вбачають у народних піснях сицилійських пастухів про кохання та смерть напівлегендар-ного пастуха Дафніса. Як жанр буколіка оформлюється в літературі давньої Греції у творчості поета Феокріта (III ст. до н. є.) та його продовжувачів — грецьких поетів Мосха та Біона (II ст. до н. є.), римських — Кальпурнія (І ст. н. є.), Немесіана (III ст. н. є.), Лонга (III ст. н. є., роман «Дафніс і Хлоя»). Вершиною жанру вважається твір давньоримського поета Вергілія (І ст. до н. є.) «Буколіки» (десять написаних гекзаметром еклог, в яких оспівується ідеалізована країна Аркадія). Зародження та ідейні особливості буколічної поезії часто пов’язують з епохою стрімкого заселення давніми греками міст; поява віршів буколічного змісту стала не­мовби виразом ностальгічних спогадів і жалів за пере­вагами спокійної та щасливої атмосфери сільського життя.

Різновидами буколічної поезії є ідилія та еклога.

Ідилія (від грец. εΐδύλλιον — маленький образ, власне художній твір; зменшене від εΐδόζ — вигляд, образ) — жанровий різновид буколічної поезії, віршовий або про­заїчний твір, не пов’язаний чітко з певним літературним родом, написаний з метою ідеалізації, поетизації здорового, природного способу життя, зразком якого тут переважно виступають стосунки й побут жителів сільської місцевості. В. Домбровський так визначав сутність ідилії: «Слово „ідилія” є грецького походження: …значить по-нашому — образок. Називаємо так невелике оповідання побутового характеру, в якім змальована картина мирного і щасливого життя на селі, здалека від життєвого виру „на лоні при­роди”. Звичайно зображений в ньому тихий закуток, захо­ваний від світового гамору, в якім живуть люди, що не знають ні душевних конфліктів і потрясінь, ні недосяжних бажань і поривів, вдоволені малим, живуть вони мирно, щасливо й весело. Такі картини ідеалізовані ще більше, як у поемі, але оскільки поет не говорить неправди, не доби­рає невірних красок, а тільки опускає темні, негативні риси і в зображенні задержує естетичну міру, то така ідеалізація, вдоволяючи вроджену кожній людині потребу вирватись хоч на хвилину з круговороту „житейських бур” і відпо­чити душею і серцем серед мирної природи, криє в собі велику принаду і має свою мистецьку вартість».

Ідилічними називав свої вірші Феокріт. Значного по­ширення ідилія набрала у_ творчості сентименталістів і романтиків (С. Геснер, И. Г. Фосс, Б. де Сен-П’єр, М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич). В українській літературі до творів цілком або суттєво ідилічних відно­сять «Подражаніє Горацію» Л. Боровиковського, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка, оповідання «Ори­ся» і «Дівоче серце» П. Куліша, «Сон» Марка Вовчка, «Суджена» О. Стороженка.

Еклога (від грец. εκλογή — відбір) — жанровий різно­вид буколічної поезії, близький до ідилії.

Як пояснює І. Шталь, первісно еклога — це назва, підзаголовок, який давався віршовим збіркам або творам, що до них входили. Такі назви, зокрема, мали «Буко­ліки» вищезгаданого давньоримського поета Вергілія, які й за формою, й за змістом нагадували «Ідилії» його грецького попередника Феокріта. Отож із часом еклога і стала сприй­матися як одна з жанрових форм буколічної поезії. Еклога дуже близька до ідилії й відрізняється від неї лише за формою перебігу дії, яка, як правило, будується у формі діалогу між пастухом та пастушкою: «еклога — це та ж ідилія, але дана в сценічному оформленні» (Ф. Головенченко).

Еклоги відомі в античності, в добу Відродження («Ка­лендар пастуха» Е. Спенсера). В російській літературі їх писали Л. Сумароков, І. Богданович, в українській — П. Русин (латиною).