ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ

Драма (від грец. δρδμα — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII—VI століт­тях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецт­ва. Діонісові були присвячені урочисті відправи («діо-нісії»), під час яких люди танцювали, співали про страждан­ня Діоніса та його перемогу, одягали шкури цапів та маски. На честь Діоніса виконувалися дифірамби — гімни, що складалися з партій хору й декламації заспівувача (кори­фея) — та сороміцькі пісні. За свідченням Арістотеля, «тра­гедія й комедія виникли спершу з імпровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень». Спочатку діалог між хором і корифеєм був пов’язаний із міфами про Діоніса, але поступово хор про­славляв героїв інших міфів. У VI столітті до нашої ери народжується власне театр (у перекладі з грецької — видо­вище). Процесії, які раніше ходили вулицями, перейшли на спеціальні майдани: спектаклі показували просто неба. На діонісіях влаштовувалися змагання трагіків і комедіо­графів. Саме беручи участь у таких змаганнях, здобували перемогу Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.

З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видат­ні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого не­одноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Арістотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Φ. Прокопович, Μ. Дов-галевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія дра­ми доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Поетичне мис­тецтво») містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класициз­му зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демо­кратизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюґо). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п’єси Бомарше, Ґольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Фран­ка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О’Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дороги на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.

До того ж, деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п’єси, що складають у світовій драматургії цілий пласт, іменуються «драмами для читання» (або Lesedrama, Buch-drama — німецькою та closed drama — англійською), адже вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п’єси Ґете(«Фауст», «Торквато Тассо», «Еґмонт»), Байрона («Сарданапал», «Манфред»), Шоу («Людина і надлюдина», «Назад до Мафусаїла»), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію). Приміром Байрон у передмові до збірки власних п’єс зазначав, що «вони були написані без будь-якої думки про сцену», а Шіллер був певний того, що його «Дон Кар-лос» і «Орлеанська діва» непридатні для постановки.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська», або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з не­обхідними при цьому атрибутами — зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У такому типі драми збері­гається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеже­ному просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Островський, Карпенко-Карий, франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом драми є так звана «неарісто-телівська», або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створю­ючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но — у Японії, му­зична драма — в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти Бхаси» — в Індії, «Перси» Есхіла — у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні еле­менти, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація зміс­ту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Η. Хікмета, Μ. Куліша, І. Кочерги.

Лірична драма — це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зобра­ження автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соло-вейко-Сольвейг» І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов’язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі XIX— XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Ста­рицького, І. Карпенка-Карого; у 20-х — на початку 30-х років нинішнього століття — система М. Куліша—Л. Кур-баса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіж­жя такими були системи А. Чехова—К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.