ЕПІГОНСТВО – Теорія літератури

ЗМІСТ

ЕПІГОНСТВО

Епігонство (грец. έπίγονοζ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамо­стійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епі­гонство тісно пов’язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою про­гресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, най­частіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики, сюжет­ного й композиційного вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та куль­турного життя нового часу.

В українській літературі об’єктами для епігонів найчасті­ше ставали фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шев­ченка, І. Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю «Енеїди» І. Котляревського спостерігається в історичній пое­мі початку 40-х років XIX століття «Харько, запорозький кошовий» Я. Кухаренка. Критики зауважували, що збірка «Разок намиста» М. Юркевича є епігонською щодо «Кобза­ря» Т. Шевченка, а вірші О. Луцького значною мірою на­гадують твори І. Франка та деяких польських поетів. Одно­бічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості великих письменників минулого епігони примен­шують і вульгаризують класику. «Це взагалі, — зазначав М. Салтиков-Щедрін, — доля всіх сильних і енергійних талантів — вести за собою довгий ряд наслідувачів і послі­довників, які охоче оволодівають пишною ризою багатого патрона, але, не будучи здатними упоратися з нею, роз­тягують її по шматках. Там, де патрон відгукується на чис­ленні й різноманітні запити життя, клієнти його обирають якийсь один мотив і притому, здебільшого, найслабкіший і, оволодівши ним, нівечать його вщент».