ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В ОСТАННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХІХ СТОЛІТТЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В ОСТАННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

Розвиток українського літературознавства в останні десятиліття XIX століття відбувався в несприятливих умо­вах: сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876 p.), закриття національних театрів (1884 p.), за­борона дитячих видань (1885 р.) суттєво погіршили умови для роботи українських письменників і літературознавців, звели нанівець їхні можливості щодо друкування своїх праць на батьківщині. Центр літературного життя змістив­ся в Галичину, де продовжували виходити українські ви­дання, друкувалися твори письменників і критиків з Над­дніпрянської України. В літературознавство приходять нові творчі сили (М. Драгоманов, І. Франко, О. Потебня, М. Пав-лик, В. Гнатюк, І. Білик, О. Огоновський, М. Сумцов, П. Житецький та ін.). На шпальтах львівських видань відбу­лася широка літературно-критична дискусія 1873—1878 років, у якій брали участь М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, М. Павлик, І. Франко та інші.

«Друга половина XIX ст., — на думку П. М. Федченка, — була періодом активного формування українського літе­ратурознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям; філологіч­ний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й

інтерпретації фактичного матеріалу (Комаров М. Бібліо­графічний покажчик нової української літератури 1798— 1883 pp.; Левицький І. Галицько-руська бібліографія: В 2 т., 1888, 1895; бібліографічні списки поточної літератури в журналах, бібліографія писань М. Драгоманова, І. Франка тощо) та спроб його монографічного узагальнення й історико-літературного осмислення {Петров М. І. Очерки истории украинской литературы XIX столетия; Дашкевич М. Отзыв о сочинении г. Петрова..; Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р.; Южнорусская литература; Огоновсъ-кий О. Історія літератури руської; Колесса О. Століття оновле­ної української літератури; Лепкий Б. Начерк історії україн­ської літератури; Грушевський О. Сучасне українське письмен­ство в його типових представниках; монографічні дослідження М. Драгоманова, О. Терлецького, О. Маковея та ін.)».

Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814—1895 pp.), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70— 90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі”», 1873 p.; «Війна з пам’яттю про Шев­ченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часо­ві, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетич­них потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обме­женості літератури.

Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено перед­умови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драго­манова, осердям якої є вимога безтенденційного, об’єктив­ного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплю­валися дидактизмом, у той час як художня творчість вима­гає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й ста­новище». Досягнення реалізму в українській літе­ратурі вчений пов’язував з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, частково Ю. Федьковича. Займаючись порівняльним літературознав­ством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюд­ських естетичних цінностей у розвиткові культури україн­ського народу.

У другій половині XIX століття в Україні виникає так звана художньо-психологічна школа літературознавства, її зародження пов’язане з діяльністю професора Харків­ського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835— 1891 pp.) та його послідовників А. Горнфельда, Д. Овсянико-Куликовського, Т. Райнова, Б. Лезіна, В. Харцієва, І. Лапшина. За основу свого вчення О. Потебня, а викладене воно в низці наукових праць («Мысль й язык», «Из записок по теории сло­весности», «Из лекций по теории словесности. Басня. По­словица. Поговорка»), взяв ідеї німецького філолога В. Гум­больдта (1767—1835 pp.), який досліджував зв’язок мови та мислення. Український науковець вважав, що трьом елемен­там слова — звукові, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому літературному творі відповідають зовнішня форма, образ і зміст (ідея). Таким чином, внутрішній формі слова у художньому творі відповідає образ. Кожне окреме слово Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.

Мистецтво для людини існує як засіб пізнання дійснос­ті. Воно розвивається паралельно з науковим пізнанням. Поет творить, на думку Потебні, спочатку для себе, а вже потім для читача. Літературний твір виникає як питання, на яке автор спершу хоче дати відповідь самому собі. Кожен твір, вважає Потебня, є автобіографічним, у ньому відби­ваються психічний стан письменника, його внутрішні пере­живання. Творча уява лише тоді може бути плідною, коли вона спирається на неповторні переживання автора. Читаючи художній твір, ми продовжуємо творчий акт, і це продовжен­ня буде різним у залежності від культурного і освітнього рівня, життєвого досвіду, світогляду тощо. Головне, чим має займатися літературознавство, — це досліджувати психологію творчого процесу та психологію сприйняття твору читачем. Сприйняття — це індивідуальний вияв духовної діяльності людини, процес творчий, продуктивний. Сприймаючи текст, читач послідовно формує у свідомості певні образи, які народ­жують зміст, сприяють поліфонічності його звучання. Харківська психологічна школа літературознавства видавала свій друкований орган «Вопросы теории и психологии творчества», який нерегулярно виходив з 1907 по 1923 рік, усього вийшло 8 томів.

Праці Д. Овсянико-Куликовського продовжили розроб­ку ідей художньо-психологічної школи. У книзі «Питання психології творчості» (1902 р.) вчений заявив, що наука і мистецтво спрямовані на людину, задоволення її потреб, але наука це робить в абстрактних формах, позбавлених суб’єктивного моменту, мистецтво ж враховує індивідуальні особливості як автора, так і читача. У творчому процесі думка рухається від одиничного до загального. Читач на рівні емо­цій і рефлексій повторює стадії творчого акту.

Б. Лезин розвивав ідеї про індивідуальний характер творчого процесу. На його переконання, таємниці мистецтва лежать у глибинах психіки письменника. Внутрішня моти­вація робить художню творчість відмінною від звичайного мислення. Ідеї О. Потебні в 1900-х роках взяли на озброєння російські символісти (зокрема А. Бєлий).

У радянську добу ідеї О. Потебні розробляли М. Сумцов, О. Білецький, І. Айзешток, В. Смілянська, Г. Сиво-кінь, Н. Шумило та інші. В українській діаспорі до здо­бутків О. Потебні зверталися Д. Чижевський та І. Фізер.

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856—1916 pp.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов’язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі пере­конливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики: «Арістотелева пое­тика була не догматична, а індуктивна: формулювання пра­вил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії».

Франкові належить думка, що в процесі еволюції худож­ньої літератури зазнавала змін і теорія, зокрема її предмет. Цей прогрес не завжди був послідовним. Затримки та зриви, що траплялися на шляху еволюції літературознавства, до­слідник вбачав у тому, що послідовники Арістотеля часом зводили в абсолют його вчення. Особливо помітної шкоди, на його думку, завдали нормативні вимоги теоретиків класи­цизму. Ідеологи романтизму, хоч і намагалися повернутися до раціональних моментів поетики Арістотеля, також не зуміли уникнути канонізації, і лише на рубежі XIX—XX сто­літь розвиток науки допоміг «розвіяти фікції естетичного канону, відкриваючи для поетичної творчості нові, необме­жені, свобідні простори».

Важливе місце в науковому доробкові Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблю­ючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878 р.) Фран-ко аргументовано довів, що художня література, так само як і наука, має бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на світанку суспільного розвитку обов’язково відображалися реалії дійсності. Про­тягом тривалої еволюції літератури ці правдиві елементи життя являли собою стихійний реалізм, що випливав з при­роди художнього мислення, оскільки «кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості, — і відтак тоді елементи може комбінувати, складати, ділити і переформувати…».

Реалізм (у термінології Франка — «науковий реалізм») як самостійний творчий напрям формується лише в но­вітній літературі, й письменники свідомо у творчій уяві керу­ються певними принципами відображення дійсності. Реа­ліст не просто «громадить і описує факти щоденного життя», він прагне «аналізувати описувані факти, виказувати їх при­чини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок». І. Франко вважав, що письменникові-реалістові є цілком доступним проникати у внутрішню сутність явищ буття, художньо досліджувати закономірність суспільних процесів.

Головним принципом реалістичного осягнення дійснос­ті дослідник називає правдивість і пов’язує її з типізацією. У це поняття Франко вклав особливий зміст, вбачаючи передусім вміння письменника в житті «відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих», а в кожному окремому явищі знайти, «відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне».

Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєвої форми, а це дає можливість естетично впливати на сеідомість читача, оскільки «в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі мам малює поет.., будять ті самі чуття, які приймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи».

Теоретичні погляди І. Я. Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

Аналізуючи розвиток вітчизняного літературознавства в XIX столітті, Л. Білецький зазначав: «Одне з найповаж­ніших місць в історичному розвитку української літературно-наукової критики займає історична школа», до якої він зараховував представників міфологічної, культурно-істо­ричної шкіл, порівняльно-історичного методу тощо. Що­правда ця назва — історична школа — визнається далеко не всіма літературознавцями, що досліджують історію роз­витку науки про літературу. До того ж, українських учених XIX століття навряд чи можна віднести до якоїсь певної літературознавчої школи. Навіть О. Потебня як засновник художньо-психологічної школи не вписується в її межі. Складно віднести до якоїсь однієї школи М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка. «Хоча класифікація Л. Білецького, — зазначав М. Ільницький, — не збігається з прийнятими у нас сьогодні назвами літературознавчих шкіл, його характеристика основних етапів розвитку теоретичної думки на Україні та аналіз основних течій чільних пред­ставників науки про літературу досі залишаються найбільш Ґрунтовними».