УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І ЕСТЕТИКА В ПЕРШІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ ХІХ СТОЛІТТЯ – Теорія літератури

ЗМІСТ

УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І ЕСТЕТИКА В ПЕРШІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

Літературно-теоретична думка в Україні першої третини XIX століття продовжувала розвиватися в річищі естетики, хоча в цю добу накреслився поворот «від старої „риторичної” теорії до нової, „естетичної”». Один із дослідників тих часів у цьому зв’язку зазначав: «Звертаючи увагу на розвиток теорії прози і поезії у давніх і нових письменників, вбачаємо, що перша, розпочавшись з правил вітійства, згодом прийняла в себе й інші види прози, з’єдналася з теорією поезії й склала систему науки словесності або теорію сло­весності; друга, почавши зі спостережень над поезією, пере­важно драматичною, потім розвинулась у вчення про поезію та інші мистецтва, підкорившись засадам вишуканого мис­тецтва та філософському їх дослідженню і склала систему науки мистецтв, прекрасного, естетику».

У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчаль­них закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 — 1811 pp.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт рито­рики» (1802, 1805 pp.), «Наука стихотворства» (1811 p.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 p.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Спираючись на західно­європейські авторитети (Буало, Баттьо, Етенбург, Блер), а також досвід Ломоносова, І. С Рижський вважав, що пред­мет мистецтва, а також основні естетичні категорії є не­змінними та вічними. Змін можуть зазнати лише можливості людини виявити та зрозуміти суть прекрасного в природі та мистецтві. Людина, будучи невід’ємною частиною природи, має властивість відображати її за допомогою розуму та почуттів, і саме цей акт складає фундамент мистецького наслідування природи. Здійснюючи подібний акт, митець може «прикрашати і навіть переробляти її (природу. — О. Г.) на свій смак». Тобто йдеться про такі властивості творчого процесу, як фантазія, художній домисел, прямо по­в’язані з мірою таланту автора. Цікавою є думка І. С. Риж-ського про переваги свого, національного в житті та твор­чості, оскільки «нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому».

Послідовниками й учнями І. С Рижського були І. Срезнев-ський, М. Пасен де Совіньї, Є. Філомафітський, В. Джун-ковський, А. Могилевський та інші. Його вплив є помітним й у виданих у Харкові навчальних посібниках А. Могилев-ського «Риторика» (1817 p.), І. Срезневського «Опыт краткой риторики» (1822 р.), В. Джунковського «Об изящных худо­жествах у греков и их влияние на нравственность» (1819 р.). Учні І. С. Рижського поділяли його думки про високе при­значення мистецтва, його важливу місію в процесі морального й естетичного виховання особистості, загартуванні характеру, розвитку благородних почуттів.

Євграф Філомафітський в «Украинском вестнике» (1816 р., кн. 9) запропонував два підходи до аналізу ху­дожніх творів давніх і нових віршотворців — синтетичний та аналітичний.’ «Синтетично розбирати значить: дивитися раптом на все ціле, відокремлюючи потім від нього частину за частиною, роздрібнюючи далі ці частини і доходити, накінець, до найменших подробиць для того, щоб бачити, які ці подробиці і яке складають ціле?

Аналітично розбирати значить, навпаки, брати найменші подробиці, розглядати їх, поєднувати з більшими, з більшими і, накінець, доходити до цілого — також, щоб бачити, яке це ціле?».

Один із послідовників першого ректора Харківського університету А. Гевлич, чиї світоглядні позиції зазнали впли­ву ідей французьких матеріалістів й ідеалізму Канта, вбачав корені естетичного ідеалу митця в природі (як і класицисти), але не знаходив їх у готовому вигляді: «Вони (ідеали. — О. Г.) у нашій уяві і служать окрасою поезії та вільним мис­тецтвам».

Дисертація А. Гевлича «Об изящном» (1818 p.) свідчить про те, що її автор також вважав за потрібне враховувати національну специфіку художньої творчості.

10—30-ті роки в українському літературознавстві — це доба, коли почали руйнуватися усталені класицистичні канони й окреслюватися певні кроки в напрямку до нового, кращого розуміння природи й призначення словесного мистецтва. Становлення нової української літератури, що відбувалося в цей період, проникнення в Україну ідей ні­мецької ідеалістичної філософії дали поштовх подальшому розвиткові теоретико-літературної думки, однією з ознак чого були праці харківського вченого /. Я. Кронеберґа (1788— 1838 pp.) «Амалтея, или Собрание сочинений и переводов, относящихся к изящным искусствам и древней классической словесности» (т. 1—3, 1825—1828 pp.), «Исторический взгляд на эстетику» (1830 р.), «Материалы для истории эстетики» (1831 р.), «Минерва» (1835 р.) тощо.

Критикуючи класицистичну теорію наслідування, пра­вила трьох єдностей, І. Я. Кронеберґ вважав, що художник є органічною частиною творчого духу природи. Він має право на художню переробку життєвого матеріалу. Художній твір становить нерозривну єдність форми та змісту, реаль­ного та ідеального. Основні ідеї Кронеберґа були співзвучні тим, що стали вироблятися на емпіричному рівні у твор­чій практиці українських літераторів, зокрема в деяких ви­словлюваннях І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та інших. Перед­мова М. Максимовича до збірки «Малороссийские песни» (1827 p.) була чи не першою спробою наукового аналізу усної народної творчості.

«Однією з прикметних особливостей літературної кри­тики першої половини XIX ст., — вважає П. Федченко, — є те, що розробка теоретичних питань літературного роз­витку не належала виключно до монополії професійних естетиків, критиків. Активну участь у ній завжди брали й письменники, починаючи від Г. Квітки-Основ’яненка і М. Шашкевича, М. Костомарова і А. Метлинського до П. Куліша і Т. Шевченка». Важливе місце серед критичних праць цієї доби посідає «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка (1834 p.), своєрідний літератур­ний маніфест, у якому відстоювалися права українського народу на власну літературу, рішуче засуджувалися його недруги, визначалися естетичні засади вітчизняної літе­ратури. Однією з найактуальніших поставала потреба писати художні твори живою народною мовою: «Як говоримо, так і писати треба».

Подібний характер мали також критичні праці, художня практика М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлин­ського, Є. Гребінки, О. Бодянського, епістолярна спадщина Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича.