Утвердження народної моралі та внутрішньої краси людини у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» – Твір з української літератури

Шкільний твір

Іван Котляревський

Утвердження народної моралі та внутрішньої краси людини у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»

«Наталка Полтавка» І. Котляревського — одне з тих явищ літератури минулого, часова віддаленість якого неспроможна затьмарити його свіжості й принади. П’єса донесла в наше сьогодення правду почуттів, настроїв і переживань народу, завдяки чому і стала невід’ємною частиною духовної культури нашого сучасника.

У творі відображено життя і побут українського селянства, особливості його моралі, психології, інтересів. В образі головної героїні втілені кращі риси українського народу, його духовне багатство.

Наталка кохає Петра, простого сільського хлопця, і її почуття, високе, чисте, збігається з народними уявленнями про справжню любов. У народних піснях, де відображені погляди простої української дівчини на кохання, зустрічаємо таке ж високе розуміння права людини на вільне, не забруднене якимись егоїстичними міркуваннями почуття.

В обставинах тяжкого історичного буття український народ у своїх прекрасних піснях опоетизував кращі вияви людських почуттів — героїзм, дружбу, вірність своїм обов’язкам, а разом з тим і чисте кохання.

Ні багатство, ні високе становище не можуть замінити щирої приязні чи любові, не можуть зробити людину по-справжньому щасливою— такий головний мотив цих пісень:

Нащо мені багатство, нащо мені гроші,

Ти мені, милий, і без них хороший.

З такою ж зневагою і Наталка ставиться до матеріальних вигод, бачить в них перешкоду до свого з’єднання з Петром: «Ти був бідним, любив мене і за те терпів і мусив мене оставити, я тебе любила і тепер люблю. Ми рівня з тобою, і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!»

В інших народних піснях дівчина висловлює презирство до багатого жениха, який сподівається, що своїми грішми заволодіє її серцем. Вона знає, що ніяке багатство не зможе створити сімейного щастя:

Нащо мені на подвір’ї воли та корови,

Коли нема в моїй хаті любої розмови.

Саме виходячи з цього високого розуміння подружнього життя, Наталка відмовляється від «весьма пристойних», на думку возного, женихів, як дяк, підканцелярист Скоробреха і подібні до них. Здатність до глибокого почуття поєднується у простої селянки з усвідомленням власної гідності. У її відповіді возному — «знайся кінь з конем, а віл з волом», «шукайте собі, добродію, в городі панночки» — немає самоприниження, це відверта, різка відмова.

Наталка глибоко шанує і поважає свою матір. Пошана до батьків вважалась однією з моральних чеснот як дівчини, так і парубка. Разом з тим Наталка здатна до сміливих, рішучих дій. З особливою силою виявилась її сміливість, коли повернувся Петро.

У боротьбі за свій ідеал щастя дівчина не вдається до змов та обдурювань. Наталка рішуча, щира, мужня, вона відверто заявляє про своє небажання пов’язати долю з нелюбом. Захоплюючись сміливістю і послідовністю дівчини, Микола вигукує: «От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує».

Відданим та здатним на самопожертву виступає й Петро. Він — бурлака, заробітчанин, живе у злиднях, «в дальніх сторонах трудився чотири годи» для того, щоб одружитися з Наталкою. В його образі втілені такі риси, як любов до праці, доброта, великодушність, прагнення до знань, до культури. Невипадково, перебуваючи в Харкові, Петро, який береже кожну копійку, відвідує театр.

Втіленням істотних рис народного характеру є образ бурлаки Миколи, в якого виступають на перший план волелюбність, енергійність, здатність відстоювати свої інтереси. «Сирота без роду, без племені, без талану», він не може знайти собі роботи, але не впадає у відчай, збирається мандрувати на Тамань, тому що прагне до особистої волі, незалежного життя.

У п’єсі «Наталка Полтавка» автор передає свою віру в моральні сили народу, в його майбутнє, змальовуючи представників народних мас як носіїв високих моральних якостей. На думку І. Карпенка-Карого, сила «Наталки Полтавки» — «у надзвичайній простоті, правді і, найголовніше, у любові автора до свого народу, любові, котра з серця Котляревського перейшла на його твір». І. Франко, як і Карпенко-Карий, бачить невмирущість «Наталки Полтавки» в тому, що автор її виявив «глибоке знання народу і щиру любов до нього». У звичайних побутових картинах життя українського села автор зобразив такі почуття і риси характеру простої людини, які не втратили своєї цінності й у наші дні.