ЮВІЛЕЙ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ) – Стаття з української літератури

Стаття
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
ЮВІЛЕЙ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ)
Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці [...] Він стояв на своїм становищі й тоді, коли з легкої руки Костомарова та Драгоманова пішов гуляти по Україні поклик до плодження якихось гібридів, semivirumque bovem, semiboveraque virum (Бика наполовину чоловіка, і чоловіка наполовину бика (латин.)), тобто інтелігентів, які б для ширшого світу були росіянами, «русскими», а для «домашнего обихода», себто супроти українського мужика — українцями. І власне в пору найживішої пропаганди сього неприродного і глибоко неморального поклику Іван ЛевицькиЙ, мов нічого й не бувало, творив повісті, призначені зовсім не для мужика або не виключно для мужика, а для «всесословної» української нації, для українських інтелігентів, таких, яких бачив, може, очима свого духа в будущині, в народження яких вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації. ЛевицькиЙ був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більше нічим.
В тіснім зв'язку з характером творчості їв. Левицького стоїть його мова. Се вже не та поетична, декуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша,— се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. ЛевицькиЙ ніде не ганяється за язиковими ефектами, не стає на котурни, а коли де й попадаються у нього чисто язиково ефектовні місця (пор. відомий опис невдалого фейерверка: «Тріснуло, блиснуло, і показався синенький димок»), то вони приходять якось так ненароком, самі собою, немов без волі автора, мов граціозні рухи у вродливої, здорової людини.
Нехай же ще довгі літа ясніють над Україною ті тихі та бистрі очі, що підглянули в ній так багато здорового, своєрідного, чистого, та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте. Нехай той духовний велетень у тілі пігмея довго ще любується своєю рідною Україною і чарує перед нами своїм любим словом її красу та горе й радощі її дітей.
1905 р.
Франко Іван Зібрання творів: У 50 т.— Т. 35.—С. 371—376.